Із початком війни на Сході, Україна побачила своїх Героїв – вірних синів і дочок, незламних і нескорених громадян, що ціною власного життя щоденно наближають перемогу. Готхольд Лессінг у свій час писав, що герой – це людина, яка знає, що є блага, дорожчі за життя; людина, яка присвятила своє життя служінню державі, себе одну – служінню багатьом. Відтепер ми все частіше зустрічаємось із такими Героями у повсякденному житті, але не завжди усвідомлюємо їх величезний подвиг.
Особисто у мене вже давно створився образ захисника – це відважний, скромний, спокійний, зважений, мудрий, добрий і чуйний чоловік, який має інакше світосприйняття, набагато більше за нас всіх вміє цінувати те, що має на даний момент, і безмежно любить свою родину і країну. Можна ще довго продовжувати ряд духовних якостей, та, думаю, слова тут зовсім нічого не варті у порівнянні із вчинками наших воїнів.
Та навіть сьогодні не всі усвідомили, що таке війна, більшість просто не уявляє, що десь там, за кілька сотень кілометрів, зовсім протилежне життя. Воно вимірюється частотою пострілів, хвилинами, а інколи і секундами, жадібними ковтками прохолодної води і нестерпно довгим очікуванням телефонного дзвінка із рідної домівки.
Ми просто ще не навчились цінувати те, що маємо, не навчились цінувати мирне небо.
А тепер коротенько хотілося б розказати про дві зовсім протилежні історії, що трапились у громадському транспорті та свідком яких мені довелось бути. Так от, у п’ятницю їхала до Луцька. Десь біля Любомля у маршрутку зайшов молодий хлопчина, пред’явивши посвідчення учасника АТО, поспішив зайняти місце у салоні. Проте водій, перейшовши на підвищений тон, наказав молодикові повернутися і продемонструвати ще раз посвідчення, а то, мовляв, розвелось тут вас «таких учасників АТО». Знаєте, я вже давно не чула такої тиші у маршрутці, це навіть подивом не назвеш. Здавалося, у всіх одночасно зникло дихання. І поки водій детально вивчав посвідчення, всі, затамувавши подих, чекали. Тоді навіть слів не знайшлося. Щоправда, водій гроші за проїзд не взяв, але не порахував за потрібне і вибачитись.
Повертаючись у неділю додому, спостерігала за зовсім іншою ситуацією. На автобусній станції у маршрутку зайшов молодий чоловік у військовій формі Збройних Сил України, із рюкзаком, і присів біля мене. Коли водій почав збирати гроші за проїзд, чоловік відразу подав водієві купюри. Та водій не поспішав, а спочатку розпитав, куди ж він їде і з якого часу перебуває на службі. Чоловік тихо і скромно відповів, що він завтра тільки вирушає в зону АТО, а сьогодні його відпустили із полігону, аби побачив ще своїх рідних. Водій, побажавши щасливої дороги і легкої служби, не взяв ні копійки. Протягом усієї дороги чоловік важко дихав, постійно кашляв і ковтав льодяники. Отакі вони, справжні Герої, котрі ціною власного здоров’я і життя виборюють нам із вами шматочок мирного неба.
У кожної медалі – дві сторони, і вибір завжди за нами. Тож давайте будемо добрішими і уважнішими один до одного, навчимося цінувати те, що маємо сьогодні. Адже доброта – це єдиний одяг, який ніколи не зношується!
Надія ПРИЙМУК.
