Неспокійні Луганськ, Дебальцеве, Волноваха – війна на Сході України майже на 5 років ввійшла в життя 27-річного мешканця Шацька Романа КЛИМЮКА. В 2013-у молодий чоловік підписав контракт на військову службу.
– Тоді ще не було війни, проте я хотів спробувати себе на військовій службі. В армії я не служив, просто пішов у військкомат і підписав контракт, – розповідає Роман.
Термін контракту був 3 роки, проте в той час ніхто не знав, що в документі про умови служби через рік з’явиться новий пункт – про особливий період, тобто війну, яку ворог розв’язав на Сході України. У зв’язку з воєнними подіями термін контракту продовжили ще на 1,5 року. Наприкінці 2013-го у Києві вибухнула Революція гідності. Роман саме перебував у військовій частині міста Новоград-Волинський, в якій оголосили тривогу і наказ про повну бойову готовність. Утім, підрозділ не був задіяний у революційних подіях. Натомість початок війни на Донбасі вніс серйозні корективи в службу і подальше життя нашого земляка:
– Першу групу в березні 2014-го відправили на кордон з Кримом, у Херсонську область. Мені ж у складі основної бригади суджено було виїхати в червні в іншу гарячу точку – місто Луганськ. Саме в цей час там активізувалися сепаратисти, відбувався референдум і проголошувалася лжереспубліка. Тривали бої за Луганськ, передова була в вогні. Ми думали, що віддадуть наказ атакувати місто, проте так його і не дочекалися. Росія саме демонструвала свою військову міць, а сили українського війська і терористів у той час були нерівними.
30 липня Роман Климюк отримав поранення в руку. Травма була досить серйозна, тому подальші 4 місяці воїн провів у госпіталі. Після одужання повернувся на передову. Постійні обстріли, близькість противника, небезпека для життя, загибель і поранення побратимів – до цих жорстоких реалій війни неможливо було звикнути. Проте служба йшла, з часом відчуття страху притупилося, бійці пристосовувалися до життя в польових умовах, налагоджували побут. Жили в бліндажах, які самі ж вручну і копали, екскаватор задіювали лише у випадках, коли копали далеко від передової, бо на передку у транспорт могла поцілити ракета.
– Мерзли в них взимку? – запитую.
– Та ні, в землянках було досить тепло. Опалювалися вони буржуйками, на них же кухар готував їсти. Спали ми в теплі, єдине погано, що дуже дошкуляли миші. Вночі кусали за пальці і гризли буквально все, що траплялося на їхньому шляху: одяг, взуття, зарядні пристрої.
– А коти не допомагали Вам позбутися гризунів?
– Жили в нас коти. Але на залишках солдатських сухпайків вони були настільки жирними і вгодованими, що вже не мали ні сили, ні особливого бажання воювати з мишами, – жартує Роман.
Харчів бійцям вистачало. Ними забезпечувала держава, ніколи не забували про потреби військових і волонтери. М’ясні та овочеві консерви, крупи, макарони, овочі… На свята волонтери радували солдатів вишуканими домашніми смаколиками. Згущене молоко текло рікою, його доставляли цілими ящиками.
– Я більше не їм згущеного молока і не знаю, чи коли-небудь їстиму, – усміхається співрозмовник.
Надлишок харчів солдати інколи віддавали місцевим жителям, хоча серед останніх були такі, які на допомогу не заслуговували – ненавиділи українських військових і навіть здавали їхні позиції.
Воювати в 2014-у і два роки по тому – велика різниця, – стверджує Роман. Помітно, як за останній період зросла міць і сила Української армії. Нині солдати вдягнуті і взуті у високоякісний одяг і взуття:
– Я за роки служби зібрав і привіз додому 4 пари добротних берців.
Бійці мають зручні бронежилети четвертого класу захисту, кевларові каски. Чого тільки варта нова техніка, зокрема танки, артилерійські установки з електронними системами коригування вогню тощо.
На початку 2015 року Роман Климюк брав участь у боях за Дебальцеве. Про цю подію в історії російсько-української війни військовий розповідав без подробиць. Багато мовчав. Згадував.
– 128-а бригада була в оточенні, а ми робили коридор для їх відходу. Там було дуже багато втрат.
Останній рік контрактної служби Романа пройшов під Волновахою – неспокійному прифронтовому місті Донеччини. «Ми стояли за 30-50 км від Донецька, буквально за 300 м від наших позицій був ворог, озброєний і небезпечний. Близькість терористів часто ставала причиною наших прямих збройних зіткнень. Ми нанесли відчутний удар противнику і жодних позицій не здали», – розповідає військовий.
З приємних моментів служби, тих, що не на один день, а на все життя, – міцна чоловіча дружба. З жителем села Мельники контрактником Сергієм Богутою Роман пройшов пліч-о-пліч більшу частину контракту. Вони бойові побратими, однодумці, майже однолітки, зрештою, земляки-шачани. Разом воювали, долали пекло війни, підтримували одне одного, разом відпочивали. Їхні шляхи зараз розійшлися – Сергій одружився, в нього народився первісток, живе сім’я в іншій області. Проте спілкуватися друзі не перестали.
Контракт Романа Климюка закінчився 25 жовтня цього року. Зараз він у Шацьку, звикає до мирного життя – трохи дивного, незрозумілого і надто безпечного як для людини, що протягом майже п’яти років дивилася у вічі війні. Відчуває певний дискомфорт у тому, що його країна не живе війною. Мужній, стриманий, впевнений в собі, він не хвалиться бойовими подвигами, лише після мого запитання відповідає, що привіз із війни 5 медалей – 4 за заслуги перед Україною і 1 – за зайняте третє місце у Всеукраїнських змаганнях снайперів (серед кулеметників).
Роман хоче бути корисним у мирному житті, реалізувати себе професійно, а поки що став на облік у центр зайнятості як безробітний. На Сході він сповна виконав свій обов’язок, тепер же знає, що боротьбу за Україну можна продовжити і в мирному житті. В Романа Климюка є для цього і бажання, і досвід.
Мирослава ЦЮП’ЯХ
