Головна Військо Захисник Донецького аеропорту Віталій Величко водить танк і стріляє з усіх видів...

Захисник Донецького аеропорту Віталій Величко водить танк і стріляє з усіх видів зброї

1536

Житель с. Підманове Ві­та­лій Васильович Величко після двомісячного перебуван­ня в зоні АТО приїхав на декіль­ка днів додому. Мешкає сам, тому тільки в цю пору викопав кар­топлю (дякувати Богу, осінь цьо­горіч тепла, урожай не змер­з),  владнав інші господарські пи­тання. А відтак знову почав зби­ратися в далеку дорогу. На схід, де триває війна, до поб­ра­тимів-кіборгів, що силою над­людських зусиль утримують До­нецький аеропорт.

Він, 58-річний боєць Окре­мого Батальйону Доброволь­чого Українського Корпусу «Пра­вий сектор» на псевдо Джон, прой­шовши жорсткий відбір і вишкіл у навчальному війсь­ко­вому центрі «Десна», потрапив у список тих, хто найкраще опа­ну­вав мистецтво ведення бо­йо­вих дій в умовах АТО.

– Так, серед тих, кого заб­ракували, були значно молодші за мене. Одні за станом здо­ров’я не підійшли, інші не ви­ко­нали нормативи чи мали заве­ли­кий живіт. Я ж у повному об­мун­ди­руванні, бронежилеті, з ав­то­матом без особливих труд­нощів долав 30-кілометрові відс­тані, вкладаючись у час, – зга­дує Віталій Васильович.

Далі – ще один період поси­леної підготовки під Донецьком. І, нарешті, передова – нез­до­ланна висота для сепара­тис­тів, якою став аеропорт з його кі­боргами. Зразу, зі слів сол­дата, було туго зі зброєю. Але бук­вально через місяць він уже мав автомат, гранати. Є пот­реба лише у приладах нічного ба­чення, тепловізорах. Волон­тери, які доїжджають до бійців з Дніпропетровська, Харкова, Ль­вова, забезпечили теплим одя­гом, комфортним взуттям. Поки наш земляк дібрав собі теплі, легкі і зручні берці, наму­чився з тими, які видали в Лу­цьку: по 5 кг кожний, халява – до колін. У такому взутті за­лед­ве міг ногами ворушити. Має Віталій Величко легкого 8-кі­лограмового бронежилета з за­хистом для шиї і плечей. Його, до речі, взяв із собою, коли їхав у відпустку, щоб, бува, не про­пав. Каска для за­хисту голови – вже четверта. Три по­перед­ніх, які забував прис­теб­нути, були збиті оскол­ками чи вибу­ховою хвилею.

В аеропорту все навкруги розбомблене, злітна смуга зни­щена, танки буквально плав­ля­ться під шквалом вогню. Жит­тя військових тримається там на волосині.

– Не наступаємо, тільки ут­римуємо позиції – така команда. Сепари б’ють по нас з різного виду зброї, постійно орудують снайпери, що інколи навіть го­лову не можна підняти. А ми – їм у відповідь. Я хоч з мате­ма­тикою не дуже дружив у школі, проте швидко навчився робити на карті розрахунки, пристрі­лювати пушку і бити точно, на будь-яку відстань, у бік ворога. Яка тільки є зброя, я всю опа­ну­вав, умію водити танк, – діли­ться воєнним досвідом солдат.

Кожні 2-3 дні в аеропорту від­бувається ротація війсь­ко­вих. Виснажені бійці отримують можливість вис­па­тися, поїсти га­рячих страв, по­ра­нені – підлікува­тися. Наш солдат, до речі, завжди при собі має доро­­го­вартісну ап­теч­ку американського по­ходження з уні­кальними ліками і кровоспинними за­собами. Не од­ному така ап­теч­ка врятувала жит­тя. В її склад вхо­дять дуже зручні в викорис­танні джгу­ти, які при мі­ні­мальних зу­сил­лях (не тре­ба за­тис­кати джгут зу­бами, просто на­кинути на руку і прокрутити) спи­ня­ють кров; по­ро­шок,  який (не дай Бог його вдихнути) буквально на очах затягує рану від кулі; препарат, що відновлює дихан­ня. В аеропорту завжди зна­ходяться журналісти – не лише українські, а й польські, німе­цькі, американські. Нічого та братія не боїться. За розпо­ві­дями нашого солдата, мають такі надсучасні камери, відз­нята інформація з яких відразу потрапляє на безпечний ре­сурс, де надійно зберігається. Са­мі ж камери часто б’ються, стаючи мішенню для бойовиків. Добиратися до аеропорту вій­ськовим, медикам чи журна­ліс­там є досить небезпечним за­нят­тям. Допомагають більш-менш безпечно здолати відс­тань спеціальні автомобілі, котрі самі солдати перет­во­рюють з легкових на броньовані вій­ськові.

Таких бійців, як Віталій Ве­личко, сепаратисти і бойовики особливо бояться. Недаремно прозвали їх кіборгами і, за різними чутками, готові давати за голову кожного по 10 тисяч до­ларів. Вони ніколи не здаду­ться, готові стояти до пере­можного кінця і, як буде наказ, рішуче йти в наступ. Так, сили нерівні і перевага на боці во­рога, проте, зі слів Віталія Васи­льовича, хтось таки має його спи­нити, інакше дійде аж до Ша­цька.

– З нами Бог, за нас моля­ться українці, ми самі молимося. На передовій у Вищу силу уві­ру­вали всі, – солдат Джон діс­тає з кишені, що біля самого серця, і показує маленькі мо­ли­товники, заламіновані аркушики зі словами «Отче наш», іконки. На шиї – хрестики. Все це по­да­рували волонтери.

Що б не говорили панікери і диванні стратеги, а міць україн­сь­кого війська росте. На по­чатку війни «Правий сектор» мав 3 добровольчі батальйони, а зараз їх уже 14. Випадкових лю­дей там немає. Віталій Ве­личко пліч-о-пліч воював із нині покійним Сєвєром – безст­раш­ним юним героєм-кіборгом. А скі­льки на передовій дівчат! Ледь спроможні зброю підняти, а воюють не гірше за чоловіків. Солдат упевнений: таку країну не здолати.

Вірить, що повернеться до­дому з перемогою, яку згодом потрібно буде здобувати і в тилу. Недаремно, зі слів бійця Ві­талія, влада країни так бої­ться командирів і солдатів доб­ровольчих батальйонів. Хто-хто, а вони не збираються мири­тися зі свавіллям, беззаконням і корупцією. До слова, в Ша­ць­кому районі створюється пар­тія «Правий сектор», ряди якої поповнив і Віталій Величко. Ро­боти в партійців непочатий край, проте перемога у війні з ро­сій­ським окупантом – понад усе. При нагоді закликають жителів району – справжніх патріотів – по­повнювати ряди Доброво­ль­чого Українського Корпусу «Пра­вий сектор». Записатися в ДУК можна за телефонами: 095-52-68-420, 098-92-60-904.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.