Головна Життя Її багатство – сім’я: жителька Шацька відзначила 95-річний ювілей

Її багатство – сім’я: жителька Шацька відзначила 95-річний ювілей

374

При гарній пам’яті і світлому розумі жителька Шацька Марія Михайлівна Прищепа відзначила свій 95-й день народження. Зізналася, що втомилася жити і що найбільшим життєвим надбанням вважає свою сім’ю: доньку, зятя, внуків і правнуків. Ма­рія Михайлівна – берегиня роду, на своєму довгому віку вона побачила і пережила багато. Нині боронить своїх рідних від усього злого мудрою порадою, теплим словом, застерігає, навчає, спів­переживає, багато розказує про своє нелегке життя. А плаче, лише коли згадує про епізод  періоду війни, який забрав у неї найкращі молоді роки.

Народилася Марія Михайлівна в Шацьку 5 вересня 1923 року в багатодітній родині. 17-річною фашисти вивезли її до Німеччини.

Привезли мене в гори, у воєнний городок – там жили всі вій­ськові, тільки прислуга – з цивільних. Я там була рік, помагала на кухні. Мене не ображали, годували, вдягали і навіть платили зарплату, – згадує шачанка.

Далі потрапила в інше село. В хазяйки-німкені було 5 синів, і всі вони воювали на фронті. Юна Марія робила по господарству всю роботу: доїла корів, садила і копала картоплю. Коли через два роки війна закінчилася, дівчина стала збиратися додому.

– Днів три я йшла разом з іншими українцями у колоні до пере­сильного пункту. А там на всіх чекала велика комісія, яка де­кілька днів перевіряла, чи не хворі ми на венеричні хвороби. Перевірили, але додому мене не відпустили, – на очах бабці Марії з’являються сльози. – Пустили тільки дітей і старих. А молодь залишили в Німеччині, щоб розбирали німецькі заводи.

Так пройшло ще два роки. Виносили апаратуру з заводів, скла­дали в ящики і вантажили в вагони, в яких перевозили її  до Росії чи України. В одному з цих вагонів приїхала додому, а саме в місто Запоріжжя, і Марія Михайлівна. Їй дали відпустку, щоб провідала рідних у Шацьку, і наказали повернутися. Але шачанка не захотіла їхати з батьківської хати, тому мусила певний час переховуватися від міліції, яка її шукала. Зрештою, коли вже не було сили ховатися, вона все розповіла міліціонерам: «…Я ж не була ні в партизанах, ні в лісі» – і після цього Марію відпустили.

Сім’я жила бідно, не було кому робити, тому шачанка поїхала працювати на Донбас. Там доля звела її з майбутнім чоловіком. Коли поверталася додому, то лишила йому свою адресу. З усміш­кою бабця Марія згадує свою другу, достойну сюжету фільму, зус­тріч із обранцем.

– Вже після Донбасу я їхала на буряк, і в Ковелі міліція ста­ла опитувати пасажирів і шу­кати серед них Марію Шамук, тобто мене. Я злякалася і не призналася зразу. А потім таки сказала, що це я Марія. «Вас шукає чоловік», – сказав мені міліціонер. А це був хлопець, з яким я познайомилася на Дон­басі! На буряк я так і не попала, поїхала додому. Через трохи ми розписалися і переїхали жити на Житомирщину, – розповідає довгожителька.

Утім, в парі подружжя про­жило недовго. Чоловік виявився нехорошою людиною, до того ж зловживав спиртним. Марія на­родила доньку Валентину і поча­ла думати про повернення додому, бо життя з таким чоловіком ставало нестерпним. Оскільки чоловік її не відпускав, то Марія Михайлівна правдами-неправдами взяла довідку, що вона хвора на чахотку (туберкульоз) і показала чоловікові. Той продав теля і відправив жінку додому. «Не потрібна мені така жінка, щоб до мене в хату люди боялися приходити», – сказав на прощання.

В Шацьку для Марії Михайлівни розпочалося нове життя. Купила хату і разом з братом поставила на місці старої батьківської. Під­ростала донечка Валя, Марія влаштувалася на роботу.  Заміж вдруге так і не вийшла. Працювала в «стройконторі», на пошті, в рибзаводі, їздила на буряки. Згодом доньку видала заміж, тішилася, що дочекалася зятя Володимира Сергійчука і що діти вирішили жити в Шацьку, біля неї. З часом на місці старої хатини діти побудували великий добротний будинок. Ще одна радість прийшла, коли в бабці Марії з’явилися внуки. Їх у неї двоє. Допомагала доньці у їх вихованні, доглядала, водила в дитсадок. Тепер довгожителька тішиться ще й трьома правнучками.

З 95-літтям берегиню роду вітали рідні, друзі, сусіди. Хоч ювілярка і каже, що втомилася жити, утім, найбільшим щастям для неї є саме те, що вона живе в сім’ї, що про неї дбають, до її порад дослухаються і допомагають згладити трагічні і не надто радісні роки молодості.

Тож нехай не будуть роки тягарем для шановної довгожительки. Спокою їй, миру, душевної рівноваги, любові і поваги від найрідніших.

З ювілеєм!

Мирослава ЦЮП’ЯХ