Головна Військо Загін на чолі з Анатолієм Оксентюком затримав 12 порушників і виявив засідку...

Загін на чолі з Анатолієм Оксентюком затримав 12 порушників і виявив засідку снайперів

1306

Нещодавно 52 правоохоронці Волині повернулися зі сходу України, де протягом місяця несли службу на блокпостах поблизу міста Краматорськ Донецької області. Про те, як у прифронтовій зоні забезпечувалася охорона громадського порядку, виявлялися диверсанти і вилучалася незаконна зброя, розповідає керівник зведеного загону волинських правоохоронців начальник Шацького РВ УМВС Анатолій Оксентюк.

– Після благословення отця Олександра Мазурака, настоя­теля Свято-Георгіївського храму м. Луцьк, та напутніх слів заступника начальника обласного управління мілі­ції Анатолія Шумика наш загін вирушив у далеку дорогу, аби змінити колег, що більше мі­сяця служили в зоні АТО. Я був упевнений, що ми з честю вико­наємо покладені на нас зав­дан­ня, і водночас відчував вели­чез­ну відповідальність за вві­рений мені особовий склад. Все-таки їхали на війну, – по­чинає свою розповідь Анатолій Доро­фійович.

Краматорськ зустрів воли­нян слідами зимового бомбар­ду­вання, великою кількістю вій­ськових і тривожними погля­да­ми містян. Правоохоронців по­се­лили в гуртожитку з більш-менш прийнятними умовами для проживання. Мали, де спати, де їсти і навіть помитися – у підвалі працював душ, облаштований попередниками. Загін був поділений на дві групи: поки одна протягом доби чергувала на блокпосту, інша відпочивала. Потім змінювали одна одну.

На чергування бійці засту­пали в повному обмундиру­ван­ні: в бронежилеті, касці, з боє­ком­плектом. Носили на собі, зі слів Анатолія Оксентюка, зай­вих 30 кг. Зразу хлопці дуже втом­лювалися, після зміни про­с­то падали з ніг. А потім звикли.

– За час служби ми затри­мали 12 чоловік, які підозрюва­лися в сепаратизмі, намага­лися прорватися через блок­пост без документів чи з під­робленими паспортами, мали при собі зброю. Активно спів­працювали з Краматорським райвідділом міліції. Ряди там­тешніх правоохоронців поміт­но поріділи з початком бойових дій, бо одних з антиукраїн­сь­кими настроями було звіль­нено, інші пішли в так звані ополченці. Ті, що лишилися, не справлялися з великим обся­гом роботи в місті, яке буква­льно кишить сепаратистами і диверсантами. Колеги з Кра­маторська задіювали нас при затриманні перевізників кон­тра­бандного спирту, в охороні газового розподільного колек­тора. Волиняни виявили також склад боєприпасів (схо­ванки з гранатами – по всьому місту) і засідку снайперів, яких згодом знешкодила група працівників СБУ, – керівник за­гону не прихо­вує, що зроблено було немало.

Небезпека чатувала на бій­ців скрізь, тому містом вони пе­ре­міщувалися лише з заряд­женою зброєю. Анатолія Доро­фійовича, якому доводилося багато часу проводити в доро­зі, завжди супроводжували 2-3 автоматники. Було непросто, утім, кожен відчував підтримку побратимів, сім’ї  і ще однієї людини – духовного пастиря. Про отця Олександра Анатолій Дорофійович говорить з особ­ливим теплом. Поїздка батюш­ки на схід – далеко не перша, доводилося йому бувати в ролі військового капелана і в інших гарячих точках. Підтримував дух солдатів, молився за них на блокпосту і в одному з кра­маторських храмів. Більше того, заступав на чергування ра­зом із правоохоронцями і виявився незамінним у побуті: рубав дро­ва, готував їсти, підмітав.

Випадково волиняни дізна­лися про двох земляків-шачан, які служать недалеко від Кра­ма­торська: Володимира Пеха та Ігоря Мартинюка. Зателе­фонували до них, а неза­довго і в гості навідалися з гос­тин­цями. Привезли бійцям ба­гато продуктів, поспілкува­лися ду­шевно.

– Вони великі молодці. Дос­тойно несуть службу. В такій глухомані перебувають, а вже облаштували собі душ і навіть спорудили сауну. Днями теле­фонував до Володі – там зараз спокійно, хлопці запрошували в гості – попаритися в баньці! – усміхається мій співрозмовник.

Коли від’їжджали, місцеві влаштували волинянам уро­чис­ті проводи. Були щирі по­бажання, квіти і навіть сльози від патріотів. Звичайно, виста­чає на Донеччині і прихиль­ни­ків «русского мира», котрі з не­на­вистю ставляться до україн­ських військових. Більшість вза­галі бояться вголос вис­ло­в­лювати підтримку одній чи другій стороні воєнного конф­лікту і не наважуються назвати Росію країною-агресором. Бо, мовляв, не можна провокувати сусіда, який тримає руку на ядер­ній кнопці. Переконати їх у протилежному, зі слів Анатолія Дорофійовича, важко. Та й чи треба? Головне, що є кому від­стоювати цілісність кордонів України і чинити достойний опір кремлівським окупантам.

Волинь зустрічала працівни­ків правоохоронних органів з почестями. «Слава героям!» гукали чотирьом міліціонерам і в Шацьку: Анатолію Оксентюку, Ярославу Сацюку, Валентину Занюку і Богданові Редьку. Бійці з честю виконали свій обо­в’язок і готові, в разі потреби, знову їхати на буремний схід.

Для Анатолія Дорофійови­ча, якому, до речі, днями виповни­лося 50 років, служба на те­риторії стривоженої війною До­неччини стала черговим, успі­ш­но подоланим життєвим ба­р’єром. За піввіку ювіляр багато побачив і реалізував задума­ного, виростив двох доньок, яким, тепер уже зізнається, ма­ло приділяв уваги через пос­тійну зайнятість на роботі. Пра­цювати почав рано – семилітнім освоював ази роботи на кол­гос­пному току. Відразу після шко­ли влаштувався рятувальни­ком на Світязьку рятувальну станцію, згодом один за одним долав професійні щаблі у Ша­цькому національному природ­ному парку (працював водієм, лісником, майстром лісу). З 1991 року Анатолій Оксентюк розпочав кар’єру у правоохо­ронній сфері. За роки служби з дільничного інспектора міліції виріс у професійному плані до начальника Шацького РВ УМВС.

Побувавши у прифронтовій зоні, багато переосмислив у житті. Більше почав цінувати спо­кій, дружбу, взаємодопо­мо­гу, сімейний затишок, мирне небо над головою. Мешканці оку­пованих територій України бук­вально в один момент усе це втратили. Зі слів Анатолія До­ро­фі­йовича, у відповідальний для країни час ми всі повинні стояти на варті миру, робити посильний вклад у велику миро­творчу справу і не підпускати ворога до кордонів і сердець.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.