Матеріал «Ні – кацапам і хохлам, так – дружбі між росіянами та українцями» мали можливість прочитати не лише жителі Шацького району, а й усієї Волині. Нагадаю, в ньому йшлося про яскравого представника української діаспори в Приморському краї Російської Федерації Галину Яльницьку, уродженку села Піща Шацького району, яка вболіває на чужині за долю України і не вважає себе кацапкою. Невдовзі після опублікування статті в обласній газеті «Волинь-нова» мені зателефонувала Марія Григорівна Бірук із села Замшани Ратнівського району. Її брат, Іван Григорович Корецький, теж свого часу вимушений був змінити українську прописку на далекосхідну. Більше того, жив в одному місті з пані Галиною, входив у коло міської інтелігенції і до останніх днів життя пишався своїм українським корінням.
Дитинство Івана Григоровича пройшло в Замшанах, де народився в 1935 році. Після школи навчався в Ковельському медучилищі, згодом працював за спеціальністю у військовій частині м. Володимир-Волинський. Наприкінці 60-х років минулого століття, коли почалися збройні зіткнення за острів Даманський на радянсько-китайському кордоні, військового фельдшера перевели у Приморський край. За ним попрямувала на Далекий Схід і вся сім’я. Коли в країні запанував мир, попрощався з військовою медициною і Іван Григорович. Зацікавився юриспруденцією, здобув відповідну вищу освіту в університеті міста Владивосток. Працював у правоохоронних структурах та органах влади, дописував до однієї з місцевих газет, до того ж завжди був активним проукраїнським громадським діячем.
– Я дуже добре знала Івана Григоровича, навіть маю його фото. На одному з культурних заходів ми дуетом з Інною Салахутдиновою співали пісню «Місяць на небі, зіроньки сяють…». Так от саме Іван Корецький нас сфотографував і написав у газету статтю про нашу вокальну групу, – пригадує пам’ятну зустріч Галина Яльницька.
У час, коли кожне наступне покоління приморців українського походження поступово втрачало зв’язок з Україною, забувало її історію, культуру, мову, переставало цікавитися її сучасним життям, саме пісня відігравала роль місточка національної пам’яті. Потужною громадською українською організацією у Спаську-Дальньому була і залишається національно-культурна автономія «Джерела України», яку очолює Анатолій Яремчук. А при товаристві існує український ансамбль «Чиста криниця» (художній керівник Тетяна Баканова), який називають не інакше, як «душа України». Іван Григорович був великим прихильником цього колективу, бував на концертах, колекціонував публікації про нього у місцевій пресі і пересилав українській родині. Сестра Марія Бірук досі береже ці пожовклі від часу вирізки як пам’ять про захоплення брата.
Був час на початку минулого століття, коли Примор’я називали «другою Україною», а перепис населення свідчив, що 75% його жителів – українці. Те, що почало народжуватися завдяки короткотривалому процесу українізації, було блискавично ліквідоване. Івана Корецького турбувало, що в такій великій за територією країні, як Російська Федерація, неможливо задовольняти культурні, мовні та інформаційні потреби українців, їх права навчатись в українських навчальних закладах, читати українську періодику.
«В крайовому центрі м. Владивосток відкрилося генеральне консульство України. Наші представники їздили на відкриття. Генконсул В.В.Соловей родом із Полтавщини», – пише Іван Григорович у листі до сестри Марії. Його тішили всі новини, пов’язані з Україною, додавали наснаги найменші успіхи українських приморців у справі збереження своєї національної самобутності. Саме Івана Корецького обрали делегатом від далекосхідної діаспори на Світовий конгрес українців, що проводився в 1992 році. Беручи участь в обговоренні актуальних для української спільноти питань, він радів, що таким чином поглиблює зв’язки з історичною Батьківщиною і, незважаючи на серйозні виклики часу, відстоює права півмільйона українців Далекого Сходу. А працювати було над чим, бо українські національні меншини, які зробили чималий вклад у розвиток Примор’я, не мали жодної української загальноосвітньої школи, яка б фінансувалася з бюджету, жодної україномовної газети та журналу, радіо- та телеканалу, які б виходили українською мовою на федеральному рівні. «А хіба ми з росіянами різні? Хіба не розуміємо російської мови?» – такі слова співвітчизників, що не бачили потреби в українізації, як по живому, різали душу патріота з Волині.
«…Здоров’я підводить. На старість накопичилося стільки всього. Ціле літо лікуюся то в кардіолога, то в терапевта, то в хірурга. Постійні обстеження, аналізи, кардіограми», – в одному з листів Іван Григорович скаржиться своїй сестрі на погане самопочуття. Попри хвороби, знаходив у собі сили хоча б раз у два роки приїжджати в Україну, у рідні Замшани. Традиційно збирав рідних, сусідів і дивував усіх соковитою українською мовою. А як радів найціннішому подарунку від мами Пелагії Василівни – сорочці-вишиванці! З якою гордістю її носив!
«Милий серцю рідний край, де малим бігав босими ногами і на річку ходив щемити рибу…», – після смерті брата Івана в пам’яті Марії Бірук найчастіше зринають саме ці просякнуті ностальгією слова з його листа. До далекої могили – шлях неблизький: тисячі кілометрів доріг, сотні спогадів, десятки нереалізованих планів…Таке життя. Проте є світлини з братом, є листи, просякнуті любов’ю до України, і є свята молитва.
Мирослава ЦЮП’ЯХ.