Головна Життя Далекосхідну діаспору на Світовому конгресі українців представляв волинянин

Далекосхідну діаспору на Світовому конгресі українців представляв волинянин

4682

Матеріал «Ні – кацапам і хох­лам, так – дружбі між росіянами та українцями» мали мож­ли­вість прочитати не лише жителі Шацького району, а й усієї Во­лині. Нагадаю, в ньому йшлося про яскравого представника укра­їнської діаспори в Примор­сь­кому краї Російської Федерації Галину Яльницьку, уродженку села Піща Шацького району, яка вболіває на чужині за долю Укра­їни і не вважає себе кацап­кою. Невдовзі після опубліку­вання статті в обласній газеті «Волинь-нова» мені зателефо­нувала Марія Григорівна Бірук із села Замшани Ратнівського району. Її брат, Іван Григорович Корецький, теж свого часу ви­му­шений був змінити україн­ську прописку на далекосхідну. Більше того, жив в одному місті з пані Галиною, входив у коло міської інтелігенції і до останніх днів життя пишався своїм укра­їнським корінням.

Дитинство Івана Григоро­ви­ча пройшло в Зам­шанах, де наро­дився в 1935 ро­ці. Після школи навчався в Кове­льсь­ко­му мед­учи­лищі, згодом пра­цю­­вав за спеціа­льністю у війсь­ко­вій частині м. Володимир-Во­линський. Нап­рикінці 60-х років минулого століт­тя, коли поча­ли­ся збройні зіт­к­нен­ня за острів Да­манський на радянсько-кита­йському кордоні, військового фе­ль­дшера пе­реве­ли у Приморський край. За ним поп­рямувала на Да­ле­кий Схід і вся сім’я. Коли в краї­ні запанував мир, попрощався з військовою меди­циною і Іван Григорович. Заці­кавився юриспруденцією, здо­був відповідну вищу освіту в університеті міста Влади­вос­ток. Працював у правоохо­рон­них структурах та органах вла­ди, дописував до однієї з міс­цевих газет, до того ж завжди був активним проукраїнським громадським діячем.

– Я дуже добре знала Івана Григоровича, навіть маю його фото. На одному з культурних заходів ми дуетом з Інною Са­лахутдиновою співали пісню «Мі­сяць на небі, зіроньки ся­ють…». Так от саме Іван Ко­ре­цький нас сфотографував і на­писав у газету статтю про нашу вокальну групу, – пригадує па­­м’ят­ну зустріч Галина Яльницька.

У час, коли кожне наступне покоління приморців україн­сь­кого походження поступово втра­чало зв’язок з Україною, за­бу­вало її історію, культуру, мову, переставало цікавитися її су­часним життям, саме пісня ві­дігравала роль місточка наці­ональної пам’яті. Потужною громадською українською орга­нізацією у Спаську-Дальньому була і залишається націона­ль­но-культурна автономія «Дже­ре­ла України», яку очолює Ана­толій Яремчук. А при товарис­тві існує український ансамбль «Чиста криниця» (художній ке­рівник Тетяна Баканова), який називають не інакше, як «душа України». Іван Григорович був великим прихильником цього ко­лективу, бував на концертах, колекціонував публікації про нього у місцевій пресі і пере­силав українській родині. Сес­тра Марія Бірук досі береже ці пожовклі від часу вирізки як пам’ять про захоплення брата.

Був час на початку мину­ло­го століття, коли Примор’я на­зивали «другою Україною», а перепис населення свідчив, що 75% його жителів – українці. Те, що почало народжуватися зав­дяки короткотривалому проце­су українізації, було блиска­вич­но ліквідоване. Івана Корець­кого турбувало, що в такій ве­ликій за територією країні, як Російська Федерація, немож­ли­во задовольняти культурні, мов­ні та інформаційні потреби укра­їнців, їх права навчатись в укра­їнських навчальних зак­ла­дах, читати українську періо­дику.

«В крайовому центрі м. Вла­дивосток відкрилося генера­ль­не консульство України. Наші представники їздили на від­криття. Генконсул В.В.Соловей родом із Полтавщини», – пише Іван Григорович у листі до сес­три Марії. Його тішили всі но­ви­ни, пов’язані з Україною, до­да­вали наснаги найменші успі­хи українських приморців у спра­ві збереження своєї націона­льної самобутності. Саме Івана Ко­рецького обрали делегатом від далекосхідної діаспори на Світовий конгрес українців, що проводився в 1992 році. Беручи участь в обговоренні актуаль­них для української спільноти питань, він радів, що таким чи­ном поглиблює зв’язки з істо­ричною Батьківщиною і, незва­жаючи на серйозні виклики ча­су, відстоює права півмільйона українців Далекого Сходу. А пра­цювати було над чим, бо укра­їнські національні меншини, які зробили чималий вклад у роз­виток Примор’я, не мали жод­ної української загально­освіт­ньої школи, яка б фінансувалася з бюджету, жодної україно­мов­ної газети та журналу, радіо- та телеканалу, які б виходили укра­їнською мовою на федера­льно­му рівні. «А хіба ми з росіянами різні? Хіба не розуміємо росій­ської мови?» – такі слова спів­віт­чизників, що не бачили потреби в українізації, як по жи­вому, різали душу патріота з Во­лині.

«…Здоров’я підводить. На старість накопичилося стіль­ки всього. Ціле літо лікуюся то в кардіолога, то в терапевта, то в хірурга. Постійні обсте­ження, аналізи, кардіограми», – в одному з листів Іван Григо­рович скаржиться своїй сестрі на погане самопочуття. Попри хвороби, знаходив у собі сили хо­ча б раз у два роки приїжд­жати в Україну, у рідні Замшани. Традиційно збирав рідних, су­сідів і дивував усіх соко­ви­тою укра­їн­ською мовою. А як ра­дів най­ціннішому подарунку від ма­ми Пелагії Василівни – сорочці-ви­шиванці! З якою гордістю її носив!

«Милий серцю рідний край, де малим бігав босими ногами і на річку ходив щемити ри­бу…»,  – після смерті брата Іва­на в пам’яті Марії Бірук найчас­тіше зринають саме ці просяк­нуті ностальгією слова з його листа. До далекої могили – шлях неблизький: тисячі кілометрів доріг, сотні спогадів, десятки не­ре­алізованих планів…Таке жит­тя. Проте є світлини з бра­том, є листи, просякнуті лю­бов’ю до України, і є свята молитва.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.