Головна Життя Багатство землі Хоми – в її людях

Багатство землі Хоми – в її людях

5083

Там, де нині роз­міщені села самійличівського ку­ща, в дав­ни­ну жив батько, який мав трьох синів: Самійла, Власа і Хому. Землю, влас­ни­­ком якої став Хома, з ча­сом стали нази­ва­ти Хоми­чами. Нині це мале­нь­кий на­селе­ний пункт із 74 місце­вими жи­телями, поз­ба­в­­ле­ни­ми мож­ливості працю­ва­ти в ­межах се­ла і заробляти гроші, користуватися освіт­німи, медичними і культур­ними послугами. Ще мину­лого року тут жило 80 лю­дей. Старші жителі виїхали до дітей, інші – тихо відій­ш­ли у вічність, молоді просто залишили не­перспективне село в пошу­ках кращого життя.

…Дорогою від Хомичів до Самійлич ідуть люди. У когось по­мер родич, іншому потрібно до медпункту чи магазину. Зграйкою повертаються додому із Самійличівської школи школярі, які щодня долають пішки кілометрову відстань. Звикли люди до такого життя, нелегкого, але кращого не знають. Як усі селяни-поліщуки, тримають корівок і здають молоко, годують поросят, са­дять картоплю і городину. Влітку мають зиск з лісу, де для всіх вистачає грибів і ягід. Молодші влітку умудряються пончики в місця масового відпочинку привозити і продавати.

У місцевої жительки Марини Олексіївни Мазурок уже не той вік, щоб та­ким «бізнесом» займатися. Їй 84 роки. Живе вдвох із сином, дві доньки з сі­м’ями – в Самійличах. До села Хомичі приросла серцем, бо тут минуло її ди­тинство, хоч і припорошене порохом війни.

– І в 8 років пам’ятаю війну, і в 14. Були сутички між німцями і партизанами, гинули люди, падали в хащі літаки. А ще наші ліси були прихистком для бульбашів, там і досі збереглися захоронення їхніх героїв. Неоднозначно люди ставилися до тих лісових воїнів. Хоч боролися за Україну, та простим селянам більше шкодили, як допомагали: харчі з хат виносили, молоко крали, кабани з хлівів вибирали, – згадує Марина Олексіївна.

Ще до початку Великої Вітчизняної вдалося закінчити 4 класи школи. Мирний час приніс спокій, проте життя легшим не зро­бив. На початку 50-х Марина Мазурок вийшла заміж. Чоловік Іван Сергійович був діловим, працьовитим, хати людям будував. І для своєї сім’ї звів добротний будинок. Не сиділа вдома, склавши руки, і дружина. В колгоспі до льону ходила, дояркою працювала, а ще й на заробітках була в Миколаївській і Дніпропетровській областях, у Росії і Казахстані.

Згадує 1952 рік, коли кинула на матір кількамісячну доньку і поїхала в далекі краї:

– Чоловіка саме забрали в армію на 3 роки. Ой, дівчата, нікому не побажаю так рано заміж виходити, як ото я. Важко самій, та ще й письма мусиш що­тижня писати. Розумний той, хто в 25-30 років жениться.

На заробітках працювала переважно на току. Після кількох поїздок зрозуміла, що цінувалася там не так праця, як «пра­вильний підхід» до начальства.

– Якби привозила з собою літрів 5 горілки, то заробляла б і по три тонни зерна. Бригадири любили випити. Мене он одного разу і літрочка самогону виручила. Я завдяки їй і зерна немало, і каністру олії заробила. «Хто помаже, той поїде», – вколов ме­не тоді гострим слівцем один заробітчанин. А що залиша­лося робити? Майже даремною була б тоді наша праця.

Перед приходом чоловіка з армії Марина Мазурок саме повер­талася з Ка­захстану. Намерзлася, бо була вже Октябрська (8 листопада), випав перший сніг, заробітчанка ж – боса. Та ті­шилася, що везла додому 13 метрів зерна, що зустрінеться, на­решті, з донечкою. А тут у Харкові ще й циганка підійшла з но­­виною: «Чекайте скоро гостя з казенного дому!». Вдома Марину Олексіївну зустріли рідні, мама напекла коржиків, а 3-річна донька, яка ще й не бачила батька, каже: «Бабо, татові коржиків оставте!». Мала як у воду дивилася – під обід прибув з армії і батько!

Прожило подружжя в злагоді багато років. Дітей гарних ви­ро­с­тило, внуків і правнуків дочекалося. Та не дожив Іван Сер­гійович до сьогоднішнього дня, помер. Удвох з сином господарює нині Марина Олексіївна. Роботи не поменшало, бо не звикла бабця байдикувати. І в хаті її вистачає, і в господарстві, і на городі.

– Сили в мене вже не ті. От молоде відпочине годинку і знову до роботи береться. А я вже так не можу, – розповідає про будні баба Марина.

Роз­про­щалися ми в Самійличах, бо не могла бабця не ско­ристатися можливістю під’їхати до села і вирішити деякі свої справи.

– Дякую вам, бо довелося б іти пішки. Дай вам Бог здоров’я! – зраділа, пригостивши нас смачним місцевим деліка­те­сом – пісними пиріжками з начинкою із сухофруктів. 

І ви, шановна, не хворійте, в доброму здоров’ї зустрічайте ще не один Великдень, пригощаючи запашним пасхальним хлібом своїх дітей, внуків і правнуків, наповнюючи любов’ю і добротою наш непростий світ!

Мирослава ЦЮП’ЯХ.