Головна Життя Вчительська простота її та геніальність досі, як магнітом, притягують учнів

Вчительська простота її та геніальність досі, як магнітом, притягують учнів

1537

Особливі слова хочу ска­зати на адресу вчительки, яка свого часу мене, гуманітарія за генами і покликанням, переко­нала навчатися в матема­тич­ному класі Шацької школи, ска­завши: «Миросю, ти зможеш!». Я не вірила, але змогла. І на випускних іспитах відмінною оцінкою з геометрії тішилася біль­ше, як зі своєї улюбленої української мови. Педагог, яка була нашим класним керів­ни­ком, не допустила, щоб ми, випускники, викреслили її зі сво­го життя навіть після шко­ли: подумки здавала з нами сесії в інститутах, кричала «Гір­ко!» на наших весіллях, раділа народженню дітей, пер­шим успіхам на роботі. «Мені родичі не такі близькі, як ви!» – зіз­налася якось.

Знаю, що одними лише сло­вами не передам їй нашу вдяч­ність. Але спробу зроблю. І особливі слова для цієї особ­ливої людини скажу щиро та від душі. Тим більше, що привід для цього теж особливий – її юві­лей. Він став для Надії Хомівни Кравчук сімейним святом, бо приїхав з далекого Ростова-на-Дону син Сергій, знаний у Росії та світі письменник і журна­ліст; з Києва – донька-красуня Лана, що успішно реалізувала себе як перекладач та еконо­міст. Не обійшлося і без шкі­льних дітей, вони – теж її сім’я. Не було вже, на превеликий жаль, поруч тих, хто благос­ло­вив новонароджену Надію на життя в далекому 1938 році. В селі Вишнів Любомльського району пролетіли роки, від­мі­ряні її батькам – простим сіль­ським трудівникам, там же ми­нуло й дитинство Надії Хо­мів­ни. Тривожним його зробила війна.

{ День 22 червня я кра­пе­льку пам’ятаю. Вже з дев’ятої ранку фашист кидав бомби на нашу єдину сільську вулицю, як смолоскипи, горіли благенькі хати. Німець розстріляв з літа­ка мого дідуся, а потім його тіло ще й розірвало снарядом. Зби­рали шматки того, що від нього, бідо­лаш­ного, лишилося, і так хоро­нили. Вбили і мого хре­ще­ного батька, який був свяще­ником і саме йшов до церкви, щоб просити в Бога захисту. При­гадую й бабусю, яка накри­ла мене своїм тілом, коли па­дали бомби. І квартиранта Па­шу, який спросоння сприйняв ви­бухи за грозу… – ділиться сум­ними спогадами моя спів­роз­­мовниця.

В 1944 році Вишнів виз­волили від фашистів. За хатою маленької Надії ще стояв танк, нагадуючи про воєнні жахи, а місцеві вчителі вже ходили по селу, записуючи дітей в школу. Про роки навчання Надія Хо­мівна розповідає з усмішкою і ноткою гордості в голосі:

{ В школі я була активіс­т­кою. Співала, танцювала від­разу в трьох колективах, ви­конувала обов’язки комсорга, редагувала шкільну газету. Ще й вчилася на відмінно! Брала участь у ІІ піонерському рес­пуб­ліканському зльоті, де па­м’ятний подарунок мені вручав сам легендарний герой Вели­кої Вітчизняної війни Си­дір Ковпак. А які сильні вра­ження пережила під час зус­трічі з письменниками Оле­сем Гон­ча­ром, Остапом Виш­нею, Ле­о­нідом Пер­вомай­ським!

Екскурсію до Кане­ва, на могилу Тараса Шевченка, На­дія Хо­мів­на теж не змогла за­бу­ти. Чи­тан­ня тво­рів Вели­кого Кобзаря було до­рогою тради­цією для кож­ного чле­на її сім’ї. Коли не­грамотна ба­бу­ся і ма­ма з двома кла­сами по­льської шко­­ли зби­ра­­лися пря­с­ти чи го­ту­­вати обід, то пере­дусім кликали се­­с­тру Віру і просили її чита­ти вго­лос Шев­ченка.

Вже тоді літера­ту­ра стала для дів­чин­ки світом захоп­люючих відкриттів. Надія багато читала, писала довершені тво­ри, уривки яких кра­су­валися навіть на сторінках районної га­зети. Водночас мала чудово розви­нуте ма­­те­ма­тич­не мис­лен­ня. І коли постала пе­ред вибором май­бу­т­ньої спе­ці­аль­ності, розгубилася.

{ Я тоді по-спра­в­жньому мучилася, бо однаково любила і мате­матику, і літе­ра­туру. Але міркува­ла так: якщо не ви­беру математику, то на­зав­­жди її втрачу. А літера­тура, нав­паки, буде постійно зі мною. Прийняла це рішення – як у воду глянула. Так усе й скла­лося: математика стала ца­ри­ною, в якій почувалася ко­ролевою, а література – за­хопленням усього життя.

Навчання в Луцькому пед­інституті ім. Лесі Українки від­крило в здібному матема­ти­кові ще й талановитого педа­гога. Коли під час навчальної практики після ІІІ курсу сту­дентка Надія Кравчук давала в одній з луцьких шкіл від­кри­тий урок з геометрії, то вчитель з досвідом їй сказала: «Такого досконалого уроку я б не дала». Тоді Надія Хомівна заслужила на схвальні відгуки старших колег тим, що використала уні­кальну наочність для дове­дення теореми – аби спрос­ти­ти її розуміння учнями. Відтоді стала мислити по-іншому:

{ Якщо так усе добре і мені подобається те, що я роблю, то чому б не піти працювати?

Цього разу майбутній мате­матик все вирішила швидко. Візит до обласного відділу осві­ти закінчився тим, що педагог отримала направлення на ро­боту в с. Піща. І от вона вже в сільській школі. В класі – 39 учнів, з них всього 6 дівчат. Рік, що працювала з ними і одно­часно навчалася на заочному відділенні, був неймовірно ва­ж­­ким. Далі стало легше, бо Надія Хомівна вийшла заміж і в 1960 році перевелася на ро­боту в Шацьк. Мала уроки в вечірній школі, де здобували освіту воєнний комісар, дирек­тор заготконтори, емігрант з Аргентини. З ними, вже дорос­лими людьми, Надії Кравчук працювати було легко. Як і з учнями пам’ятного першого ви­пуску, серед яких такі відомі в Шацьку люди, як Віктор Кар­пук, директор санаторію «Лісова пісня», Любов Сіжук, власниця магазину «Лілея», Василь Жи­па, приватний підприємець. З 25 учнів цього класу 23 вчи­лися на 4 і 5.

{Всі шість шкільних ви­пус­ків дорогі моєму серцю. Я була строгим учителем. Мог­ла крикнути, розсер­дити­ся. Але щойно зачинялися двері класу, як винною в конфлікті ставала я, а не учень. Це ж я не навчила, я не розібралася, а він, бідний, постраждав.

Коли Надія Хомівна розпові­дає про своїх учнів, в неї очі за­горяються вогнем захвату. Світлана Дибалюк, Марія Гуж, як і вона, стали математиками, престижні вищі навчальні зак­ла­ди, де математика – основ­ний предмет, закінчили Микола Забродоцький, Микола Лисак, Сергій Юрчук, Юрій Шиянов, Сергій Бранчук. Вона береже і при нагоді показує гостям їхні дисертації, публікації, фото. Це її цінність, її гордість, її нагорода за 38 років нелегкої вчитель­ської праці.

Життя – не лише успішне сход­ження на вершину людсь­ких можливостей. Це часто нев­дачі, розчарування і біль. Чор­ним і безпросвітним став для Надії Хомівни час, коли чо­ти­рьох її випускників, а також, що найстрашніше, сина Сергія відправили служити в Афга­ніс­тан. Каже, за той час мало не збожеволіла, всі сльози вип­ла­­кала за своїми хлопцями. Нині дякує Богу, що ті, хоч пора­неними і морально травмо­ваними, та живими поверну­лися додому.

…Засумували ми після афга­н­ської теми. Не хотілося нею завершувати душевну кілька­годинну розмову. І тут Надія Хомівна принесла стоси книг і рукописів. Це вже була не математика, а література. В книгах, автором яких є її син Сергій Тютюнник, часто зга­ду­ється маленьке селище Шацьк у Західній Україні, його люди, але ще частіше – мудра мама: «Она молодец, моя мать. 35 лет она преподавала мате­матику в школе, и благос­ло­вила в вузы на факультеты точных наук уйму народа (это в маленьком поселке!), благо­даря чему выдвигалась на педагогическую премию Соро­са. В свои почти шестьдесят лет, с тромбофлебитом, она пашет на двух огородах, буду­чи на пенсии, готовит ребят к поступлению в институты, по­м­нит всего «Евгения Онегина» наизусть, знает польский и не­мецкий языки, умеет свободно читать перевернутый  «вверх ногами» текст (как метран­па­жи в типографиях) и до сих пор получает цветы от бывших учеников, многие из которых уже дедушки-бабушки (те, кто помоложе, совершенно  беско­рыстно помогают ей сажать картошку)» (з оповідання «Моя Мата Харі»). 

Помітно, як сильно Надія Хомівна пишається синовими літературними шедеврами, з якою ніжністю цитує уривки з них, з якою любов’ю, немовби сина, пригортає книги до сер­ця… А зошити, списані таким знайомим зі школи почерком, – це її власні творчі роботи: га­зетні замітки, спогади, опові­дан­ня. На невелику книгу вис­тачить! Син давно автори­тетно заявив матері, щоб викидала сапку і озброювалася ручкою й папером, бо те, що вона па­м’ятає з дитинства і до того ж вміє майстерно записати, мо­же стати унікальним надбан­ням для нащадків. Ніби й по­годилася з сином, але… має ще сполоти город і покропити жу­ків на картоплі!

В цих словах – вся сутність нашої простої і водночас ге­ніальної Надії Хомівни! З ювілеєм її!

Мирослава ЦЮП’ЯХ.