Головна Інтерв'ю Життєві майдани Оксани Сапеляк

Життєві майдани Оксани Сапеляк

1968

Українська вчена і патріот своєї держави – про революцію гідності, ідола Леніна й апостола Шевченка та поїздку в рідний Голядин.

Моє заочне знайомство з відомою землячкою (народилася в селі Голядин Шацького району) почалося після прочитання бібліографічного покажчика «Оксана Денисовець-Сапеляк (до 65-річчя від дня народження)». Гортаючи видання, сторінка за сторінкою відкривала для себе ім’я Оксани Адамівни – відомого українського етнолога, педагога, члена Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, громадського діяча, кандидата історичних наук, до того ж великого патріота України і дисидента. Сильне враження лишилося від оцінок, даних їй колегами й однодумцями. От, зокрема, що пише письменниця Лариса Федорів: «…Її прізвище радили вимовляти неголосно. Так було, коли в 80-90 роках ім’я Оксани Сапеляк стояло поруч з такими борцями за незалежну Україну, як В’ячеслав Чорновіл, Іван Гель, брати Горині, подружжя Калинців». Не було сфери громадського життя, до якої б вона не долучалася. Оксана Адамівна завжди була попереду тих суспільних процесів, які відбувалися на теренах новітньої України. Вірна справі відродження українства, Оксана Сапеляк не вкладалася в рамки совєтського громадянина, тому була невигідна режиму неправової, як вона сама говорила, держави СРСР. Її кілька разів звільняли з займаних посад, всіляко дискримінували, вона потерпала від переслідувань КДБ. Сьогодні Оксані Адамівні 68 років, мешкає у Львові. Хоч перенесла складну операцію, та продовжує працювати в інституті народознавства НАН України, писати статті, монографії, видавати книги. Вона, до речі, є автором понад 130 наукових праць і 80 науково-популярних статей. В громадському житті віднедавна бере опосередковану участь – з причини хвороби. Утім, не втомлюється  продукувати корисні для Євромайдану ідеї, адже саме там, за її словами, зараз формується вільна українська нація.

…Красивий, спокійний та впевнений голос Оксани Сапеляк на іншому кінці телефонної лінії свідчив про те, що в гарячих точках України до її порад таки дослухаються:

– Благаю мітингувальників, аби переконували міліцію не виконувати злочинних наказів. Ми, українці, всі на порозі великих змін. Отримавши незалежність як подарунок, ми впродовж 22 років не знали, що з нею робити. Як наслідок, сьогодні живемо в країні, приватизованій олігархічною групою, котра приймає кардинальні рішення без огляду на волевиявлення решти громадян, придушує демократичні свободи і слабо реагує на зазіхання імперської Росії. У 2004-му була спроба все змінити, зараз маємо ще одну – набагато потужнішу й дієвішу. На відміну від подій 10-річної давності, сьогодні спостерігаємо об’єднання нації – хоча б у ставленні до влади. Схід і Захід тепер дійсно разом. Один з доказів цього – слова російськомовного жителя Запоріжжя, що запали в душу: «Якщо істинних патріотів України називають бандерівцями, то я також бандерівець».

В 90-ті роки Оксана Сапеляк поєднувала громадську роботу з державною службою: була головою Личаківської районної ради м. Львова, а згодом очолювала її виконком. Сила й наснага для титанічної праці з’являлися від однієї думки про те, що, нарешті, здобуто омріяну незалежність і розпочато демонтаж совєтської тоталітарної системи.

– На чиновницьких посадах я протрималася недовго – звільненню посприяв цинічний наклеп на мене агента КДБ. Зате тепер, з огляду на здобутий досвід, маю змогу порівнювати Львів 22- і 10-річної давності та сучасний. Містяни, серед яких 30 відсотків неукраїнського населення, зробили величезний крок у питанні соборності й підвищення рівня національної свідомості. Натомість, східняки не можуть уявити, що Майдан стоїть не за гроші, а за ідею. Це ж як треба було опустити людей, що саме питання національної ідеї для них чуже й незрозуміле! – справедливо обурюється Оксана Адамівна.

Оскільки мова зайшла про головні події в країні, в мене виникло непереборне бажання занотувати думки людини з досвідом, почути оцінку ситуації на Волині і в Шацькому районі.

– Торік я видала брошурку «Громада – великий чоловік», в якій досліджувала історичний досвід громадського співжиття українців та зародження громад в умовах незалежності України. Та система, в якій нині співіснують територіальні громади, є руйнівною для них і держави в цілому. Всі кошти з районів та областей потрапляють в один київський казан, а нинішні господарі країни повноправно запускають у нього руки задля особистого збагачення. Таку систему потрібно змінювати і передавати всі повноваження розподілу фінансів із центру на місця. Губернатор Волині Клімчук умудрявся вихоплювати з тієї необ’ємної бюджетної посудини немалі кошти для області. Його біда лише в тому, що він представляє ворожу для українців систему. Щиро співчувала Борисові Петровичу, коли в день захоплення ОДА він ставав перед людьми на коліна. Нічого подібного не відчувала до одіозного губернатора Львівщини Сала, – проявляє обізнаність у політичних подіях краю моя співрозмовниця.

Цікавлюся також, чи виправдовує дії учасників Автомайдану, які, до слова, днями побували у Мельниках і Пулемці, пікетуючи будинки депутатів від Компартії і Партії регіонів.

– Звісно, за законами людяності автомайданівцям потрібно було б фільтрувати об’єктів своєї уваги. А з іншого боку, люди тепер у такому стані, що не бажають більше терпіти фальші і пристосуванства. Я свого часу відмовилася від Компартії, хоч і могла таким чином уникнути конфліктів із КДБ і полегшити собі життя. Дії учасників Автомайдану в нинішніх революційних умовах вважаю цілком вмотивованими.

Громадська діяльність Оксани Сапеляк містить немало фактів про організацію демонтажу пам’ятників – символів поневолення України. Це настільки актуальне нині, що не втримуюся і запитую про масове знесення в країні пам’ятників Леніну.

– Пригадую час, коли у Львові стояв 50-тонний танк років Другої світової, дулом направлений на центр міста. Не могла зрозуміти призначення цього військового оборонного символу тоталітарного режиму, який вселяв страх у мирних людей. Його таки прибрали з міста. Ленін, який досі «живе» в Україні, разом з нетлінними рештками радянщини є серйозною перепоною на шляху до європейського розвитку. Так, це історія, але не наша, не українська, до того ж скроплена кров’ю співвітчизників.

В радянські часи з Леніна зробили ідола, прагнучи замінити ним Бога. На поклоніння до пам’ятників-ідолів ішли піонери, за «благословенням» – молодята в день весілля. Не кожен комуніст знає, що ця одіозна постать була не просто атеїстом, а богоборцем. Якщо в місті чи в селі є Божий храм, то це виключає існування там пам’ятника Леніну. Тут вибір простий: або Бог, або диявол.

Інша справа, стверджує пані Оксана, – пам’ятники Тарасові Шевченку. Нещодавно вона написала статтю «Тарас Шевченко у громадському житті аргентинців і парагвайців українського походження». Для українців, як і представників української діаспори, Шевченко є апостолом, ідеалом патріота, виразника волі народу, борця за незалежність. Закономірним і священним є зв’язок України з вічно живим Кобзарем. Судіть самі: 1861-й, рік смерті Шевченка, – відміна кріпацтва; 1991-й, 130-річчя з дня смерті, – здобуття Україною незалежності; 2014-й, 200-річчя з дня народження, – Євромайдан і революція гідності.

– Символічно і знаково! Як і вся Україна, я живу в очікуванні великих змін – і неодмінно позитивних. Вірю в перемогу ще й тому, що українці йдуть до неї з молитвою на вустах, а значить, із Богом. Мудрування й маневри політиків – це насправді мізерний вклад у велику справу. А сила молитви, до того ж спільної, щирої, всенародної, творить чудеса. – Зі словами Оксани Адамівни тепло надії на перемогу передалося й мені.

Стрімким був професійний ріст наукового співробітника Оксани Сапеляк у відділі етнографії Інституту народознавства НАН України. Нею опрацьовано надцікаві теми про українську родину у 20-30 роках ХХ ст., про наслідки голодомору в Україні. Успішно захистила кандидатську дисертацію «Українська етнографія в дослідженнях Наукового Товариства ім. Шевченка». Згодом головними стали дослідження з етнологічної точки зору спільноти українського походження в Аргентині. Багатющий матеріал, зібраний науковцем у далекій країні, склав основу книги «Українська спільнота в Аргентині: історико-етнологічний аспект». Потім були схожі студії в Парагваї.

– А ще хочу зробити дослідження рідного поліського краю в аспекті культури збиральництва. Ця тема в українській етнології ще тільки починає вивчатися, тому й лунають від деяких народознавців фрази на кшталт: «В Україні немає збиральництва». Тому й поліські страви у книгах з рецептами – зовсім не поліські. Хочу приїхати у мій Голядин, зустрітися з людьми: азартними грибниками і ягідниками, досвідченими господинями. Хочу піти з ними до лісу, приготувати разом якийсь місцевий делікатес, – планує завтрашній день моя поважна співрозмовниця.

А там, дасть Бог, і нова книга з’явиться за підписом української вченої. Як завжди, це буде ще одна правда про українську націю, ще одне зізнання в любові до України і крок до повсюдного утвердження українства. Ще один життєвий Майдан, на якому Оксана Сапеляк, без сумніву, здобуде перемогу.

Біографічна довідка. Оксана Сапеляк народилася 10 квітня 1945 року в с. Голядин Шацького району в сім’ї Адама і Наталії Денисовців. У 5-річному віці стала ученицею Голядинської початкової школи, у 5-7 класах навчалася в Смоляро-Світязькій семирічці. 10 класів закінчила зі срібною медаллю у Шацькій середній школі. Працювала в навчальних закладах сіл Мельники Шацького та Гупали Любомльського районів. 1963 року вступила до Луцького педінституту ім. Лесі Українки (історико-філологічний факультет). Після закінчення навчання переїхала до Львова. Працювала в школі, дитсадку, держустановах. Стажувалася в Інституті Християнсько-Демократичної партії у Відні (Австрія), у США на запрошення уряду, на українсько-шведських семінарах. Зараз є науковим співробітником відділу етнографії Інституту народознавства НАН України.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.