Шацька загальноосвітня І-ІІІ ступенів школа завжди славилася своїми випускниками, котрі завдяки самовідданій праці вчителів змогли досягти у житті певних результатів, зайняти достойне місце у суспільстві, стати справжніми громадянами нашої держави. Серед таких людей – випускниця 1967 року Грицюк (Чеснокова) Лілія Костянтинівна, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри соціальної педагогіки та педагогіки вищої школи Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки.
А розпочиналося усе зі стін Шацької середньої школи, де вчителем початкових класів працювала її мама Надія Володимирівна, а директором батько – Костянтин Петрович Чесноков. Зростаючи у сім’ї педагогів, розуміла та завжди відчувала, що такий статус зобов’язував дівчину тримати певну «марку»: «Це, безумовно, накладало на мене свій відбиток: відчувала подвійну відповідальність, подвійну увагу до себе, бо ж знаходилась весь час в усіх на очах. Мабуть, деяка ревність була і зі сторони однокласників, котрі «перекладали» якісь свої дитячі образи із директора школи на мене. Та ніколи не користувалася становищем доньки вчителів: вчилася так само, як і інші діти, можливо, навіть більш сумлінно, не хотілося, аби батькам було за мене соромно. Вчилася сама, не сподіваючись на чиюсь допомогу. Але завжди знала і відчувала, що батьки віддавали мені усю свою любов, вірили в мене, хоч і були вимогливими. Інколи здається, що батько проектував на мене те, чого в житті не довелося здійснити їм із мамою. І я мусила виправдовувати їхню довіру, рухаючись невпинно вперед».
Шкільні роки Лілія Костянтинівна згадує з особливим трепетом. Разюче контрасним було навчання у старій школі та у її новому приміщенні, побудованому у 1961 році. Порівнюючи умови старої школи (постійна вологість, холод, від якого не рятувало пічне опалення, навчання у дві зміни через перевантаженість класів) із просторими класними кімнатами, спортзалом, великими коридорами нового приміщення, які опалювалися уже від котельні, розповідає, що найбільше захоплення школярів викликав краєвид, що відкривався з вікна другого поверху. Звідти добре проглядалося … озеро Світязь, що розкинуло свої широкі води за кілька кілометрів.
Після закінчення школи перед дівчиною постав вибір: а яку ж професію обрати в житті? Була впевнена, що не піде вчительською стежиною, бо ж щодня бачила усі труднощі цієї професії у подвійному її вияві (батька та матері): нескінченна підготовка до уроків, написання конспектів, календарних планів, кипіння над учнівськими зошитами і ще безліч усього… В той же час здавалося, а куди ж тоді йти вчитися, як не на педагога, бо ж, виявляється, була дуже добре обізнана з обома сторонами медалі: частенько, будучи вже у старших класах, заміняла маму на уроках, допомагала перевіряти учнівські зошити, бачила, як потрібно готуватися до кожного уроку. Та й про інші освітянські проблеми і недоліки, про їхні позитивні моменти знала не з чуток.
Батько наполіг вступити на історичний факультет Волинського педагогічного інституту ім. Лесі Українки, оскільки був переконаний, що кожна освічена людина повинна найперше добре знати свою історію.
– Учительський колектив Шацької школи двічі «пройшовся» по мені, – говорить Лілія Костянтинівна. – Вперше, коли сама навчалася у школі, а вдруге, коли прийшла сюди працювати після закінчення інституту. Із вдячністю згадую моїх вчителів, які згодом стали не лише колегами, а й надалі залишилися щирими наставниками для мене, молодого педагога: Бондаренко Устину Степанівну, Шачаніну Марію Василівну, Кійло Галину Іванівну, Тютюнник Надію Хомівну, Семенюка Василя Марковича, Данилюка Миколу Савовича, Ченчевик Феонію Петрівну, Левчука Івана Олексійовича, Похвального Віктора Костянтиновича та багатьох інших. Це були люди, які дійсно нам, учням та молодим колегам, віддавали усі свої знання, передавали свій неоціненний вчительський досвід, хоч у них не було такого доступу до інформації, який ми маємо тепер. Кожен з них – неповторна особистість, а разом формували потужний учительський колектив, який був обличчям школи. Вони вміли бути згуртованими не тільки в роботі, а й поза нею.
У 1979 році Лілія Костянтинівна вступає до аспірантури Київського педагогічного інституту ім. О.Горького (тепер – Національний педагогічний університет ім. М.Драгоманова). Успішно захистивши кандидатську дисертацію, у 1982 році повертається працювати у Луцький педагогічний інститут на кафедру педагогіки, а згодом – соціальної педагогіки. Їй довелось очолювати кафедру соціальної педагогіки, навчально-методичний відділ університету, бути заступником декана педагогічного факультету. За роки роботи нею написано чимало навчально-методичних праць, статей із педагогіки та соціальної педагогіки, котрі щороку друкуються у фахових виданнях. Поважають і цінують досвідченого викладача і на роботі. Зокрема, Гусак Петро Миколайович, професор, завідувач кафедри соціальної педагогіки та педагогіки вищої школи Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки, розповідає, що Лілія Костянтинівна є професіоналом своєї справи, вирізняючи з-поміж інших її рис феноменальну відповідальність: «Вона є редактором посібника «Соціальна педагогіка», розробляє навчальні плани, методику викладання соціально-педагогічних дисциплін, структурує навчальний процес, виконує безліч інших обов’язків. Вона – чудовий методолог, теоретик і практик. І коли їй доручають якесь завдання, можна бути спокійним, Лілія Костянтинівна виконає це за будь-яких умов. Разом з тим вона дуже хороша, добра та чуйна людина, з почуттям гумору. І, чесно кажучи, вже не уявляємо кафедру без неї».
Останніми роками Лілія Грицюк все частіше навідується до рідного Шацька, турбуючись та переживаючи за батька – Костянтина Петровича, людину, котру вона безмежно любить і поважає, котрий протягом усього життя є для неї взірцем добропорядності, чесності, у якого і тепер є багато чого повчитися. «Незабутній слід у моєму житті залишила і мама, котра померла півтора року тому. Таких, як вона, я називаю людьми від землі, насиченими життєвою мудрістю, розсудливістю та далекоглядністю, здатними приймати важливі рішення. Батьки були для мене своєрідною рушійною силою, спонукали до руху вперед, до вдосконалення. І за це я їм безмежно вдячна».
Віта ШЕПЕЛЯ.
