Головна Життя Для руху вперед надихали батьки-педагоги

Для руху вперед надихали батьки-педагоги

5130

Шацька загальноосвітня І-ІІІ сту­пенів школа завжди слави­лася своїми випускниками, котрі завдяки самовідданій праці вчи­телів змогли досягти у житті пев­них результатів, зайняти дос­тойне місце у суспільстві, ста­ти справжніми громадянами на­шої держави. Серед таких людей – випускниця 1967 року Грицюк (Чеснокова) Лілія Костян­ти­нів­на, кандидат педагогічних наук, до­цент кафедри соціальної педа­го­гіки та педагогіки вищої школи Східноєвропейського на­ціо­на­ль­­ного університету ім. Лесі Ук­раї­нки.

А розпочиналося усе зі стін Ша­цької середньої школи, де вчи­телем початкових класів пра­цювала її мама Надія Воло­димирівна, а директором батько – Костянтин Петрович Чес­но­ков. Зростаючи у сім’ї педагогів, ро­зуміла та завжди відчувала, що такий статус зобов’язував дів­чину тримати певну «мар­ку»: «Це, безумовно, накладало на мене свій відбиток: відчувала подвійну відповідальність, под­війну увагу до себе, бо ж знахо­ди­лась весь час в усіх на очах. Мабуть, деяка ревність була і зі сторони однокласників, котрі «пе­рекладали» якісь свої дитячі образи із директора школи на мене. Та ніколи не користу­ва­лася становищем доньки вчи­телів: вчилася так само, як і інші діти, можливо, на­віть більш су­м­лінно, не хотілося, аби бать­кам було за мене со­ромно. Вчи­лася сама, не спо­ді­ваючись на чиюсь допомогу. Але завжди знала і відчувала, що батьки від­да­вали мені усю свою любов, ві­рили в мене, хоч і були ви­мог­ливими. Ін­к­оли здається, що ба­ть­ко проектував на мене те, чого в житті не довелося здій­с­нити їм із мамою. І я мусила вип­рав­до­вувати їхню довіру, руха­ючись невпинно вперед».

Шкільні роки Лілія Кос­тян­ти­нівна згадує з особливим тре­­петом. Разюче контрасним бу­ло навчання у старій школі та у її новому приміщенні, побу­до­ваному у 1961 році. Порів­нюючи умови старої школи (пос­тійна вологість, холод, від якого не ря­тувало пічне опа­лення, нав­чання у дві зміни че­рез пере­ван­таженість класів) із просто­ри­ми класними кім­на­­тами, спор­­тзалом, вели­ки­ми коридо­рами нового примі­щен­ня, які опа­лю­валися уже від ко­тель­ні, роз­по­відає, що най­бі­льше за­хоп­лення школярів вик­ликав крає­вид, що відк­ри­вався з вік­на другого поверху. Звідти добре проглядалося … озеро Сві­тязь, що розкинуло свої широкі води за кілька кі­ло­­метрів.

Після закінчення школи пе­ред дівчиною постав вибір: а яку ж професію обрати в жит­ті? Була впевнена, що не піде вчи­тельською стежиною, бо ж щодня бачила усі труднощі цієї професії у подвійному її вияві (батька та матері): нескінченна підго­тов­ка до уроків, напи­сан­ня конспек­тів, календарних пла­нів, ки­пін­ня над учнівськими зошитами і ще безліч усього… В той же час здавалося, а куди ж тоді йти вчитися, як не на пе­да­гога, бо ж, виявляється, була ду­же добре обізнана з обома сто­ро­нами медалі: час­тенько, бу­ду­чи вже у старших класах, за­міняла маму на уро­ках, до­по­магала перевіряти учнівські зошити, бачила, як потрібно го­­туватися до кож­но­го уроку. Та й про інші ос­ві­тянські проб­леми і не­до­ліки, про їхні по­зи­тивні мо­менти знала не з чу­ток.

Батько наполіг всту­пи­ти на історичний факультет Во­линського педаго­гічного інституту ім. Лесі Ук­раїн­ки, оскільки був переконаний, що кожна освічена людина повинна найперше добре знати свою історію.

– Учительський колек­тив Шацької школи двічі «пройшовся» по мені, – го­­ворить Лілія Костян­ти­нівна. – Вперше, коли са­ма навчалася у школі, а вд­руге, коли прийшла сюди пра­цювати після закін­чення інституту. Із вдяч­ніс­тю згадую моїх вчи­те­лів, які згодом стали не лише колегами, а й надалі за­­лишилися щирими нас­тав­ни­ками для мене, моло­дого пе­да­гога: Бон­да­ренко Ус­тину Сте­па­нів­ну, Ша­ча­ніну Ма­рію Василівну, Кій­ло Галину Іва­нівну, Тютюнник На­дію Хо­мівну, Семенюка Ва­силя Мар­ковича, Данилюка Миколу Са­во­вича, Ченчевик Феонію Пет­рівну, Левчука Іва­на Олек­сійо­вича, Похвального Віктора Кос­тянтиновича та багатьох ін­­ших. Це були люди, які дійсно нам, учням та мо­лодим ко­ле­гам, віддавали усі свої знання, передавали свій неоціненний вчите­льський досвід, хоч у них не було такого доступу до ін­формації, який ми маємо те­пер. Кожен з них – не­пов­торна особистість, а ра­зом фор­му­вали потужний учи­те­льський ко­лектив, який був обличчям школи. Вони вміли бу­ти згур­тованими не тільки в роботі, а й поза нею.

У 1979 році Лілія Костян­тинівна вступає до аспіран­тури Київського пе­дагогічного інституту ім. О.Го­рького (тепер – Націона­льний педагогічний універ­си­тет ім. М.Драгома­нова). Ус­пішно захистивши ка­н­дидат­сь­ку дисертацію, у 1982 році по­вер­тається пра­цювати у Луцький педагогічний інсти­тут на ка­федру педагогіки, а згодом – со­ціальної педагогіки. Їй до­ве­лось очолювати ка­фед­ру со­ціа­льної педагогіки, нав­чально-методичний відділ уні­вер­си­тету, бути заступником декана пе­дагогічного факуль­те­ту. За роки роботи нею на­писано чи­мало навчально-ме­тодичних праць, статей із пе­дагогіки та со­ціальної педа­гогіки, котрі що­року друкуються у фахових ви­даннях. Пова­жають і ціну­ють досвідченого викла­дача і на ро­боті. Зокрема, Гусак Петро Ми­колайович, про­фесор, заві­ду­вач кафедри соці­альної педаго­гіки та педагогіки вищої школи Східноєвро­пейсь­кого націона­льного універ­си­тету ім. Лесі Ук­раїнки, розпові­дає, що Лілія Костянтинівна є професіо­на­лом своєї справи, вирізняючи з-поміж інших її рис фено­ме­нальну відповіда­ль­ні­сть: «Вона є редактором посіб­ника «Со­ціа­льна педагогіка», розробляє нав­­чальні плани, методику вик­­ладання соці­аль­но-педаго­гіч­них дисциплін, стру­к­турує нав­чальний процес, ви­конує безліч інших обов’язків. Вона – чудо­вий методолог, тео­ретик і прак­тик. І коли їй дору­чають якесь зав­дання, можна бути спокій­ним, Лілія Костян­тинівна вико­нає це за будь-яких умов. Ра­зом з тим вона дуже хороша,  добра та чуйна людина, з по­чут­тям гумору. І, чесно ка­жучи, вже не уявляємо кафедру без неї».

Останніми роками Лілія Гри­цюк все частіше навідується до рідного Шацька, турбуючись та переживаючи за батька – Кос­тянтина Петровича, лю­ди­ну, котру вона безмежно лю­бить і поважає, котрий протя­гом усього життя є для неї взір­цем добропорядності, чесності, у якого і тепер є багато чого пов­читися. «Незабутній слід у моєму житті залишила і мама, котра померла півтора року тому. Таких, як вона, я називаю лю­дьми від землі, насиченими життєвою мудрістю, роз­суд­ли­вістю та далекоглядністю, здат­ними приймати важливі рі­шен­ня. Батьки були для мене своє­рід­ною рушійною силою, спону­кали до руху вперед, до вдос­ко­налення. І за це я їм безмежно вдячна».

Віта ШЕПЕЛЯ.