Миколу Дороша ми застали в його рідному селі Пулемець. Як справжній господар він саме трудився на полі – кропив жуків на картоплі. З хати вийшла усміхнена дружина Людмила, вибігло двійко діток, поважним кроком підійшов до нас тесть. Зараз у цій родині панує мир і спокій. А два місяці тому серця рідних обливалися кров’ю від однієї лише думки про главу сім’ї, який перебував на сході країни, у зоні проведення антитерористичної операції. Військова частина в м. Володимир-Волинський, потім полігон у м. Рівне – так стартували у війну всі бійці 51-ї Володимир-Волинської окремої механізованої бригади. Серед них був і Микола Дорош. Військове керівництво казало, що солдати поїдуть охороняти українсько-білоруський кордон, а через трохи вже спрямовувало їх у м. Полтава. Колона транспорту добиралася з Рівного до місця призначення якимись допоміжними, прихованими від людського ока шляхами.
– Я був водієм бензовоза. Окрім пального, ми везли і боєприпаси. Коли в Білій Церкві солдат стали озброювати, видавати патрони, гранати, ми вже здогадувалися про те, що їдемо не в Полтаву. Стовідсотково впевнилися в цьому, коли на вказівних дорожніх знаках побачили написи «Донецьк» і «Луганськ». Зупинилися на межі Донецької і Дніпропетровської областей, поблизу дачного містечка. Мали охороняти цю територію, щоб із зони АТО не прорвалися сепаратисти. На відкритій ділянці стояли наші бензовози і КАМАЗи з боєприпасами. Вони були зосереджені в одному місці і дивом не стали мішенню для терористів. Одна граната чи постріл з міномета – і нас усіх зрівняло б із землею. Так, приїздили генерали, вчили нас, як під ниточку, тобто рівно, ставити машини, сперечалися, як копати окопи. Але жодного слова – про безпеку та оперативне й правильне облаштування блокпостів, – Микола згадує перші дні перебування на неспокійному Сході.
А далі було село Новоукраїнка Донецької області. Військовий підрозділ розташувався посеред якогось саду. Солдати тут почувалися безпечніше, обстановка була спокійною. По 40-50 чоловік несли чергування на блокпостах. Місцева міліція, яка повинна була чергувати з військовими, щоб перевіряти транспорт, приїжджала і зразу від’їжджала. Так що, зі слів Миколи Дороша, блокпост як такий не виконував сповна своїх функцій. Були конфлікти з місцевими жителями, які розмовляли з солдатами мовою матюків, тикали їм дулі і кидали на них пляшки з водою, імітуючи гранати. Два дні такого от відносного спокою, а на третій – підйом на світанку по сигналу тривоги. І моторошна новина: «Наших розстріляли під Волновахою …». Одні бійці поїхали на місце події, інші, в тому числі Микола, отримали команду зайняти оборонну позицію: після трагедії надійшла інформація про близьке перебування транспорту з кадировцями. А за день-два вже на повну копалися окопи, встановлювалися огорожі з мішків, і солдати цілодобово перебували в бойовій готовності номер один. Микола згадує, що тоді серед недосвідчених і молодих бійців загострилася паніка. Одні блювали, щойно зачувши постріли, другі телефонували додому і слізно просили батьків забрати їх, треті ховалися, де могли. Спали вже не в наметах, бо боялися, а на машинах. Засвітить фарами вночі якийсь транспорт – і всі вже на ногах зі зброєю в руках. Було, що своїх мало не постріляли.
Бронежилета в солдата не було. Не раз їхав по дорозі і думав, чи не вистрелить хтось із ліска, чи доїде живим-здоровим. Але Бог, видно, його беріг, бо ще в Рівному священики возносили молитви за військових, кропили їх свяченою водою, а вдома безупину молилася за чоловіка дружина Людмила. Не лише молилася, а збирала всі необхідні довідки (у Миколи й Людмили – троє дітей), щоб чоловіка повернули додому. Хоча б дали дозвіл на відпустку, бо він на Сході потрапив у дорожню аварію, поламав ребра, а лікування не було ніякого. Підтримувала Людмила зв’язок і з іншими згорьованими волинськими матерями й дружинами, два рази їздила з ними перекривати міжнародну трасу.
– Ми хотіли, щоб нас почули керівники області і вивели бійців, які не мали на тілі жодного засобу захисту, з зони АТО; щоб навели порядок у Любомльському військкоматі, де процвітало хабарництво. Щоб проходження медкомісії не було формальним і не обмежувалося двома словами: «Здоровий?» – «Здоровий», а на репліку солдата «Я погано бачу» лікар не відповідав цинічно: «Зараз ти в мене побачиш». Після акції всіма нашими скаргами зайнялася прокуратура. Але віз, як бачу, і досі там… – розповідає Людмила Дорош зі сльозами в очах.
Правда, матері й дружини добилися, що солдат перевели з зони АТО в місто Миколаїв і повернули додому більше ста багатодітних, а також непридатних для служби за станом здоров’я чоловіків. 11 червня прибув у рідний Пулемець і Микола Дорош – глава багатодітної сім’ї. З вигуками: «Таточко приїхав!» першою обійняла найдорожчу людину донька Аліна. Міцно потиснув руку первісток Вадим – студент медичного коледжу. Вперше за два місяці щасливо усміхнувся молодший син Ваня, який найбільше переживав за батька-солдата і після кожної телефонної розмови тероризував маму, щоб та їхала і забирала його з війни. Людмила при згадці про той час плаче. Війна, яку донедавна бачили тільки на екрані телевізора, змінила їх усіх.
Мирослава ЦЮП’ЯХ.