Плануючи майбутню зустріч із довгожителькою с. Пульмо 95-річною Наталією Корнелюк, уявляла співрозмовницю кволою, малорухливою і змученою життям. Натомість перед моїми очима постала приємна, усміхнена і жвава бабуся, якій дала б від сили 80 років. «Дякувати Богу, мама ще на ногах, чистенька й акуратна, бо слідкує за собою. Знає напам’ять усі церковні служби, цитує Біблію і щотижня без окулярів перечитує майже всі волинські газети. Особливо чекає в суботу на «Шацький край», – слова невістки Лідії Юрківни стають доказом того, що бабцю – старійшину і берегиню роду – в сім’ї люблять і цінують.
За 95 років багато води витекло в море, розпочалися і закінчилися світові війни, оговталося після трагічних лихоліть село Пульмо – рідне для Наталії Петрівни. В ньому вона народилася далекого 1921 року, виросла, здобула польську освіту, в ньому створила власну сім’ю. Зараз із гордістю розповідає про свою велику родину – внуків, правнуків і праправнуків, яких життя розкидало по всіх куточках України і навіть за кордоном.
– Я можу забути те, що було вчора, проте своє дитинство пам’ятаю добре. Мій батько із 1887 року народження, воював, був у полоні. Коли повернувся додому, тоді народилися я, мої брат і сестра. Батьки мали десять десятин поля, тримали худобу. Пригадую день, коли бабуся вперше відвела мене до школи, давши в руку скибочку хліба. Зо 20 дітей вчилися в старенькій хаті – її віддав під школу на прохання влади один дід. Вчителі були хороші, не знущалися з нас. Два рази в тиждень з учнями займався батюшка. Так я закінчила 7 класів. Далі вчитися не пішла. За що вчитися? Потрібно було продати корову чи дві, щоб виручити гроші, – розповідає, наче про вчорашні події, пульмівська довгожителька.
Коли почалася Друга світова війна, Наталія Петрівна була вже заміжньою. Через півтора року подружнього життя чоловіка забрали на фронт. Там отримав поранення, контузію, довго лікувався, додому боявся повертатися, бо село окупували фашисти. В Пульмі в роки війни було неспокійно, німці розстрілювали євреїв, переслідували тих, чиї родичі були в партизанах. Буквально на очах у Наталії Корнелюк сталася трагедія розстрілу у 1943 році місцевого священика Олександра Осницького і його сім’ї.
– Одного дня озброєні люди (як свідчать історичні джерела, це були червоні партизани – Авт.) вистояли в церкві цілу службу і після закінчення довго говорили з батюшкою. Священик з ними не погоджувався, сказав лише, що ніколи не зрадить людей. А через тиждень приїхали і розстріляли всю сім’ю: отця Олександра, матушку Катерину, дітей Анну, Ростислава, Олега і Меланію, – з того часу пройшло більше 70 років, проте бабця пам’ятає найменші подробиці трагедії.
Напередодні Наталія Петрівна разом з іншими прихожанками білили в батюшки хату. Неприбраною лишилася одна кімната, проте наступного дня жінкам уже було не до прибирання, бо зранку село здригнулося від страшної звістки.
– Прийшли ми до хати. Ой, моя доленько… Все кругом залите кров’ю. Убивці забрали і постелю, і одяг, покійників немає в що вбрати. Люди позносили своє, я дала плаття. Вдягнули ми тих бідних мучеників і поклали на передній хаті рядочком. А тут ще й батько матушки Катерини приїхав до доньки в гості – він був священиком у Пулемці. Зайшов у хату – і занімів… Поховали ми всю сім’ю там, де стояла стара церква. Коли на цьому місці почали будувати дитсадок, селяни разом із родичкою покійних викопали їхні кості і перепоховали в одній труні на кладовищі.
В 1946-му чоловік Наталії Корнелюк повернувся з війни. Прикро, що всі документи, які посвідчували його участь у бойових діях, згоріли. Так і не дочекався фронтовик визнання своїх бойових заслуг, а його сім’я – ветеранських пільг. З роками в подружжя народилося трійко діток: Петро, Ніна і Зінаїда. Чоловік і дружина працювали в колгоспі. В селі довгий час не сприймали колективізації, проте вона зусиллями влади стрімко входила в життя людей. Господарі, які мали гектари землі, зерно, худобу, сільськогосподарський реманент, під тиском все віддали до колгоспу. Чоловік Наталії Петрівни працював комірником у новоствореному колективному господарстві. Перший урожай зернових у колгоспі був рекордним. Зерна звезли стільки, що складські приміщення були переповнені. Стали роздавати його людям.
– Ми тоді отримали аж 15 метрів (центнерів – Авт.) зерна. Люди задоволені. А потім подумали – та це ж наше зерно! Бо ж колгоспні поля засівалися тим насінням, яке забрали в людей. З другого врожаю ми отримали менше зерна, з третього – ще менше. Хазяї перевелися, селяни зубожіли, але що було робити? З роками звикли до важкої праці, мізерної оплати. Навіть дітей змушували працювати в колгоспі. Мої доньки вже з сьомого класу обробляли колгоспні буряки, – в пам’яті бабці оживають спогади про нелегкі часи.
Працювали, будували хату, ростили дітей – в усьому допомагала, додавала сили і наснаги віра в Бога. Наталія Петрівна кожен новий день починала з молитви, з 15 років співала в місцевому Свято-Миколаївському храмі. Церква в Пульмо гарна, доглянута, з золотими куполами, намолена і благодатна. Цього року їй виповнилося 120 років.
– Батько розказував, як з лісу, що на Гряді, 5 пар коней тягнули 10 дубин на будівництво нашої церкви. Збудували на славу. Все своє життя я співала в храмі, усі служби знаю напам’ять. Коли прийшов молодий батюшка – отець Олександр Черевко, набрав у хор молодих. Хоч і кликав мене співати, та я відмовилася. Важко, вік бере своє. А от на службах ще буваю. Виходжу рано – о пів на восьму і приходжу першою до церкви. Тепер у храмі добре – є лавочки для стареньких, – бабця знає, що без Бога – не до порога.
З бабусею Наталею люблять поговорити «віруючі» (християни-протестанти – Авт.), що ходять з Євангелієм у руках від хати до хати. Довгожительці, яка буквально виросла в храмі, вони намагаються тлумачити Святе письмо. «Діточки, – каже до них, – ще ні вас, ні ваших батьків на світі не було, коли я святу Біблію почала читати. Не ви мене, а я вас маю вчити, як слід жити за законом Божим».
Молиться вона за себе, за здоров’я дітей, 10 внуків, 14 правнуків і 2 праправнуків, за упокій чоловіка і сина Петра. Наталія Петрівна мешкає разом із невісткою і сім’єю внука. Дорожить родиною, допомагає, чим може, не сяде обідати, поки за столом не збереться вся сім’я.
– Мама не тільки дітей, а й усіх моїх внуків вигляділа. Я працювала в колгоспі дояркою, техніком штучного запліднення, все життя їздила на заробітки. А ще ж немале господарство вдома, город. Без маминої підтримки було б важко. Раніше вона все робила, а зараз ми їй не даємо, – невістка Лідія Юрківна з любов’ю і вдячністю розповідає про свою свекруху.
Тепер у 95-річної Наталії Корнелюк багато вільного часу. Молиться, спілкується з рідними й односельцями, читає Біблію і газети. Спеціально для бабці рідні передплачують волинську періодику. В четвер Наталія Петрівна виглядає листоношу з трьома обласними виданнями, а в суботу – із районною газетою «Шацький край». Перечитує кожен матеріал, перебуває в курсі всіх подій у країні, області і районі. Раніше гортала сторінки газет в окулярах, а зараз і без них чудово бачить.
– Я не перестаю дякувати Богу за те, що в такому поважному віці ще можу читати, тримати ложку в руках, взяти скибочку хліба на столі. Що живу в сім’ї, де про мене турбуються. А то начитаюся історій у газетах про те, в яких муках доживають такі, як я, старенькі, і стає страшно.
Слідкує бабуся і за новинами з фронту. Та, що пережила декілька воєн, знає, скільки горя вони приносять людям. Наталії Петрівні здається, що вона бачить кожного українського солдата, який воює на Сході, відчуває, як їм тяжко, як вони мучаться. Співчуває матерям, дружинам, вдовам і дітям, в яких війна забрала найрідніших людей.
– Треба, щоб український народ – боголюбивий і працьовитий – був вільний, а держава наша – незалежною. Щоб мали ми свою власть, свою землю і свою заботу. І нікому не підчинялися, – в словах бабусі – життєва і Божа премудрість.
…1921 року, коли народилася Наталія Корнелюк, не було зафіксовано в документах точної дати її народження. «Мати казала, що я з’явилася на світ перед Спасом. А як прийшли совєти, записали мене на 8 березня». Наталію Петрівну в селі поважають як людину з доброю душею і щирим серцем, як віддану прихожанку з великою вірою в Бога. Нинішній рік для неї – ювілейний, принаймні до свята Преображення Господнього бабуся може приймати вітання з 95-річчям. Світлих днів Вам, чистих помислів, любові і миру!
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
