Головна Інтерв'ю Пулемецький сільський голова святкує ювілей

Пулемецький сільський голова святкує ювілей

8067

Василь Харитонович Демедюк – відома в Шацькому районі і далеко за його межами людина. Багаторічний голова колгоспу, державний службовець, народ­ний депутат України, а з 2015 року сільський голова Пулемця 18 серпня відзначив життєвий ювілей – 60-річчя від дня народ­ження. Його біографія багата на події як в особистому, так і в професійному житті. Про успіхи і перемоги, партійні розчару­ван­ня, трудові надбання та амбітні плани на майбутнє Василь Де­медюк розповідає у святко­вому інтерв’ю.

Василю Харитоновичу, знаю, що ви не є уродженцем Пулемця. Як ви потрапили в це прикордонне село?

– Народився я в селі Головне Любомльського району.  Школа, служба в армії. В Новово­лин­ській автошколі здобув спеці­альність водія, після чого деякий час працював у радгоспі. Далі навчався в Рівненському інсти­туті водного та інженерного гос­подарства, і вже дипломованим спеціалістом влаштувався на посаду інженера в радгосп «Ко­муніст». Як потрапив у Пуле­мець? Рідна партія покликала! Я не хотів, бо мав уже збудо­ваний будинок у селі Заболоття. Проте такі були часи, що я не мав права ослухатися.

Як фахівця з вищою осві­тою вас, напевно, напра­ви­ли піднімати і розвивати цей прикордонний населе­ний пункт?

– Саме так. В 1985 році мене призначили головою колгоспу імені Кутузова. Село було від­далене від центру, без доріг та інфраструктури, з напівзруй­нованою безбожниками церк­вою. Пригадую, хлібовозку в се­ло тягнув по бездоріжжю буль­дозер, а дітей у дитсадок водили людськими городами, бо на дорозі було по коліна багнюки. Я відразу вирішив зайнятися до­рогами. В ті часи я товари­шував з депутатом обласної ради – з його допомогою в короткий термін ми виготовили проектну документацію і заасфальтували ділянку дороги від траси до центру села.

А церкву Свято-Ми­ха­й­­лів­ську, яка зараз є окра­сою села, теж ви будували?

– Я був комуністом, але не безбожником. Церква, як і шко­ла, має бути в кожному селі. Коли я прийшов у Пулемець, на місці теперішнього нового муро­ваного храму стояла маленька дерев’яна церковка, яка зазнала великих руйнувань від ванда­лів-атеїстів. Ті не розуміли, що своїми злочинними діями підпи­сують собі вирок. Так і сталося – тих, хто руйнував церкву, уже немає в живих. Я, будучи голо­вою колгоспу, почав будувати новий храм.

Чи легко це було роби­ти в безбожні часи, коли мо­лилися не Богові, а партії?

– Зізнаюся, нелегко. Але люди хотіли, щоб у селі була нова гар­на церква – це і стало для мене поштовхом для початку ро­боти. Будували храм усім ми­ром: за кошти колгоспу, гро­мади, навіть їздили у Київ до вищого керів­ництва. У столиці ми змушені були хитрувати – просили кош­ти не на храм, бо нічого б не отримали, а на культ­спо­руду. Зараз маємо в селі гарну церкву, сільська рада долуча­є­ться до її утри­мання в належ­ному стані. В близькому май­бутньому хоче­мо, замість ста­рої дерев’яної веранди, зму­рувати нову.

А ще силами колгоспу ми побудували в центрі села ве­лич­ний обеліск Слави та бу­динки для спеціалістів.

Колгоспи за часів не­за­лежної України довго не проіснували. Як далі скла­далася ваша професійна кар’єра?

– На посаді голови колгоспу я пропрацював 12 років. В 1998-му я очолив загальний відділ Шацької районної ради, в 2007 році був призначений начальником відділу з питань надзвичайних ситуацій Шаць­кої райдержадміністрації. Де­пу­тат Шацької районної ради п’яти скликань. В певний період мого депутатства завалився дах клубу в селі Пулемець. Сільську раду тоді очолювала Ганна Сукач. Я розумів, що не жіноча це справа – збір ма­теріалу і ремонт приміщення, тому як депутат засукав ру­кави і взявся за роботу. Їздив у ліс, різав на пилорамі дошки, крокви, вкладав власні кошти. І таки зробив. Тепер от ще й добудував приміщення сіль­сь­кого клубу, але це вже було після того, як мене обрали сі­льським головою.

Перед цим була ще одна яскрава сторінка у вашій біографії – у 2013-му ви ста­ли депутатом Верхов­ної Ради України від Кому­ніс­тичної партії.

– На виборах я був під но­ме­ром один від Волинської області, проте не сподівався, що працюватиму в Парла­менті. Так склалося, що помер народ­ний депутат Михайло Гера­симчук і я зайняв його міс­це. Я сподівався на кон­струк­тивну працю в стінах Вер­ховної Ради, мріяв підняти з ко­лін сільське господарство. Я сказав якось в одному інтерв’ю, що згоден співпрацювати з усіма, навіть зі свободівцями, аби лише укра­їнцям була від цього користь.

Але не так склалося, як га­­далося – вас виключили з Компартії…

– Верховна Рада – найбільше розчарування в моєму житті. Депутат там не має права на власну думку, на відстоювання своєї позиції – там є одне рі­шення фракції, рішення її лідера, яке нав’язується всім.  Спершу я мирився з такими правилами, потім почав обурюватися. Ска­жімо, коли голосували за блага депутатів у клінічній лікарні «Фе­офанія», комуністи організовано віддали за це свої голоси. Коли ж мова зайшла про безкоштовне лікування у «Феофанії» атовців, партія сказала не голосувати. Орга­нізовано не голосували ко­му­ністи і за соціальний захист прикордонників.

Чому питання, які сто­су­ються учасників АТО, вам такі близькі?

– В час, коли відбувалося голосування, мій син перебував у зоні АТО. На війні він отримав поранення, довго лікувався, про­ходив реабілітацію. В результаті отримав інвалідність. Крім того, учасниками АТО є і троє моїх зятів.

Тобто ви пішли напе­ре­кір наказам партії?

– Так, я перейшов в іншу де­путатську групу – «За мир і ста­більність». І тоді мене вивели з членів центрального та обла­сного комітетів Комуністичної партії, зняли з посади секретаря Шацької партійної організації і виключили з членів Компартії. Далі – Майдан, перевибори. Та­ким чином, пропрацював я в  Вер­ховній Раді всього рік.

Як ви сприйняли Рево­лю­цію гідності?

– Для мене неприйнятним є будь-яке насилля. Коли українці на Майдані хотіли бути почу­тими, то президенту Януковичу пот­рібно було їх вислухати. Зло­чинним був наказ про си­ловий розгін Майдану, зокрема побиття студентів. Це і стало поштовхом до активізації дій протестувальників.

Після подій на Майдані в країні відбулися вибори, в тому числі і до місцевих рад. Громада села Пуле­мець, оби­раючи сільського голо­ву, від­дала більшість своїх го­лосів вашій канди­датурі.

– У 2015 році мене обрали Пулемецьким сільським голо­вою. За два роки ми добу­дували сільський клуб і примі­щення сі­ль­ської ради, капі­таль­но відре­монтували та утеп­лили фель­дшерсько-акушер­ський пункт. В селі в належ­ному стані утри­мується дитя­чий садок. Днями село отри­мало нового дирек­то­ра школи, з яким, я вірю, ми знайдемо порозуміння і наве­демо лад ще й у навчальному закладі. Не­забаром у центрі Пулемця з’я­ви­ться гарна зона відпочинку – з альтанками, ла­воч­ками, клумбами і дитячим май­дан­чиком.

Пулемець розта­шо­ва­­ний на березі великого і гарно­го озера Пулемецьке. Чи є перспектива розвитку туризму?

– Майбутнє сільської ради – туризм. До нас їдуть люди з сусідніх областей, з південних Миколаєва та Одеси і навіть Польщі. Купують старенькі хати, доводять їх до ладу і влітку насолоджуються тихим, спо­кій­ним, розміреним – на противагу голосному Світязю – відпочин­ком. Під час Днів добросусідства наше озеро відкрили для себе багато поляків. А ще ми активно працюємо над тим, щоб при­ва­бити на нашу територію інве­сто­ра, який побудує сучасні ко­м­плекси відпочинку, інфраструк­туру, дасть людям робочі місця.

Що для вас означає сім’я?

– Це моє багатство і велика гордість. Разом з дружиною Га­линою Василівною виростили 6 дітей: 5 доньок і сина, всім дали вищу освіту. А зараз пишаємося ще 11-ма онуками.

– Дякую за розмову і від ко­лективу районної газети вітаю з гарним ювілеєм. Здоров’я вам, добра, благополуччя, реалізації корисних для громади проектів, невичерпної наснаги і життєвих перемог!

Мирослава ЦЮП’ЯХ