В Росії і світі Сергія Тютюнника знають як журналіста і письменника, автора яскравих книг, які друкуються з накладом у 150 тисяч примірників. «Письменника робить біографія з географією», – так напівжартома Сергій Петрович пояснює причини своєї популярності. Коли ж починає розповідати про події, які вплинули на формування особистості літератора, стає не до жартів: участь у семи війнах, трагічна смерть дружини, мандрівки багатьма країнами світу… Полковнику російської армії, Кавалеру ордену Мужності і медалі «За відвагу» було про що вести діалог з читачем. Сергій Тютюнник розпочав його на початку 90-х і відтоді успішно тримає марку. Кожна його публікація була визнана редакціями журналів та альманахів кращим матеріалом року; книга «12 пуль из чеченской обоймы» здобула першість серед тисяч видань на московському книжковому ярмарку; збірка творів “Обломок Вавилонской башни” номінувалася на премію Аполлона Григор’єва; а за неперевершені мемуари, написані в співавторстві з генералом Трошевим, Сергію Тютюннику дякував, тиснучи руку, сам посол Ізраїлю. Про літератора писали засоби масової інформації не лише Москви, а й Нью-Йорка, Квебека, Парижа, Тель-Авіва… Скромний вклад у скарбницю слави талановитого земляка робить і газета «Шацький край», наголошуючи, що родом Сергій Тютюнник – із Шацька.
Попри свою неймовірну зайнятість, Сергій Петрович кілька разів на рік викроює з напруженого графіка час, щоб приїхати з російського Ростова-на Дону в Україну. Відвідує друзів і бойових побратимів у Львові й Запоріжжі, робить візит до сестри Лани в Київ і неодмінно на тиждень-другий осідає в Шацьку, де мешкає мама. Заочно, за деякими прочитаними книгами, я трохи знала Сергія Тютюнника, втім, як кажуть, краще один раз почути…
Понад 20 років уродженець Шацька живе в Росії, редагує російську газету, пише російською мовою публікації і видає книги. Втім, його українська – така ж, як у всіх шачан: емоційна, жива, з колоритними місцевими словами. Про дитячі і юнацькі роки письменник розповідає кількома лаконічними фразами: в 1960-му народився, в 1981-му закінчив факультет журналістики Львівського військово-політичного училища, працював. Потужний пласт «біографії з географією», яка з кожним роком усе більше трансформується в літери на сторінках його книг, започаткувала служба в армії. Латвія, Узбекистан, Туркменістан, Німеччина… Далі – участь у бойових діях в Афганістані, в зоні осетино-інгуського збройного конфлікту, в Абхазії, в Дагестані, в першій і другій чеченських воєнних кампаніях. Зараз Сергій Тютюнник є редактором газети Південного військового округу «Военный вестник Юга России» в Ростові-на-Дону. Його перші оповідання про війну й армію наробили багато шуму серед читачів, професійних літераторів і критиків. Ось, до прикладу, рядки рецензії письменника Дмитра Бикова: «… проза Тютюнника прекрасна відсутністю цинізму і тієї важкої, суворої самоповаги, якою переповнені військові літератори, котрі вважають, що багато чого бачили в житті. Тютюнник пише захоплююче, весело, точно, страшно, діалог у нього живий, описів мало, він перший військовий письменник, що зображує армію не жахливою і наскрізь просякнутою дідівщиною, а по-своєму привабливою». Почергово вийшли в світ окремі видання Сергія Тютюнника «Как мы с дедом умирали», «Обломок Вавилонской башни», «Моя Мата Хари», «12 пуль из чеченской обоймы», «Рикошет».
– Книг небагато. По суті кілька моїх творів по 150 разів виходять з друку під різними назвами. Це хитрощі видавництв, які таким чином заробляють гроші на розтиражованих виданнях. Всі книги розходяться блискавично, в найкоротші терміни і без будь-яких рекламних трюків. Найцікавішим своїм проектом вважаю написання разом з генералом Трошевим його мемуарів, які шалено популярні в Росії, – розповідає Сергій Петрович.
На початку 2005 року у Франції побачила світ збірка прози і публіцистики письменника під назвою «Война и водка» («Guerre et vodka»). А невдовзі Сергій Тютюнник став одним із сорока російських авторів, які взяли участь у 25-му Всесвітньому книжковому салоні в Парижі.
– Не сподівався, що я і моя книга викличуть у європейців такий інтерес. Тоді у Франції відбулось цікаве літературне спілкування з колегами по перу, яке переросло в дискусію. Членів нашої делегації прийняв у Єлисейському палаці президент Франції Жак Ширак у присутності Володимира Путіна (на фото).
Події, описані в автобіографічному, на перший погляд, оповіданні «Моя Мата Хари», відбуваються в Шацьку, у пору юності автора. Текст, за рецензією одного з критиків, настільки насичений емоціями, що іншому письменнику вистачило б на багатотомну епопею. Це не перебільшення, бо я сама буквально «проковтнула» це оповідання, насолоджуючись манерою письма, сміючись з епізодів і впізнаючи в персонажах знайомих людей (оповідання, до речі, можна прочитати в інтернеті). Чого вартий один лише опис Шацька: «Мой поселок – это одноэтажные домики, утонувшие в садах; сады, утонувшие в парках; парки, утонувшие в лесах; леса, утонувшие в озерах… Сорок озер с серебряной водой, с песчаными пляжами и сосновыми берегами – на площади в двадцять квадратных километров! Курорт. Это место единственное в своем роде на Украине. Самая трепетная часть моего сердца – там, в поселке, зажатом озерами с четырех сторон…». Лейтмотив оповідання – спогади про першу велику любов на фоні краху відносин з дружиною. В літературних персонажах впізнається вся рідня автора – прототипа головного героя: сестра, її сім’я, мама, що хоче вгамувати душевний біль сина. «Сказать, что я люблю свою мать – значит, ничего не сказать. Язык мой беден», – як у житті, зізнається в творі в любові до матері Сергій Тютюнник. Втім, під час нашої розмови стверджує, що сама історія великого кохання до головної героїні Свєтки – це художній вимисел.
– Якщо мені повірили, то, значить, вимисел майстерний. Зізнаюся, всі жінки, з якими в мене були стосунки, рано чи пізно прочитували «Моя Мата Хари» і ревнували мене до Свєтки! – жартує Сергій Петрович.
Письменник не обділений увагою ні читачів, ні критиків. Одні захоплюються його талантом, інші розбивають в пух і прах його життєві ідеали.
– Я не червінець, щоб усім подобатися, – апелює до останніх відомою фразою. – А з іншого боку, коли виходить книга, а професійні критики мовчать, – це вже тривожний сигнал. З моїми книгами такого не траплялося. Як казав Черчілль, все, що не некролог, є рекламою!
Чим ще цікавий Тютюнник? Досвідом, культурою, начитаністю, ерудованістю. «Це ж які гори книг треба було перевернути, щоб таке написати!» – часто доводиться чути письменнику. А в його випадку нема тих книжкових гір. Все, що він колись чув, бачив, читав, вивчав (польську мову, до речі, вивчив з телебачення і розмовляє нею без акценту), у потрібний момент зринає в пам’яті і вклинюється відповідно до тематики в епізод книги. З нещодавно прочитаного Сергій Тютюнник рекомендує землякам «Чорні дні Волині» Григорія Стецюка, «Війну в натовпі» Дмитра Корчинського, «Hermanas» Тургріма Еггена, «Лимонов» Емманюеля Каррера, книги Леоніда Юзефовича. Сам письменник планує найближчим часом розширити список власних публікацій темою критики російської інтелігенції за відсутність патріотизму. Поки що як задум виношує ідею порівняння різних менталітетів в Україні, до прикладу, галицького і волинського, в яких такі різні набір людських якостей, духовних цінностей і система життєвих координат. В житті ж Сергій Тютюнник, окрім того, що займається улюбленою справою, ще й збирає з усього світу найкращі зразки живопису – він колекціонер з досвідом. З задоволення приймає пропозиції на участь у різних соціальних передачах і шоу, глядачі яких просто мліють від його влучних, точних, інколи гострих, але завжди правдивих висловлювань. З гордістю слідкує за професійним ростом доньки Анни, яка стала архітектором і, за прикладом батька, пише успішні статті в фахові журнали. А коли гостює в Шацьку, сподівається, що його колись таки запросять до рідної школи, де офіцеру, воїну-інтернаціоналісту, відомому в світі письменнику, людині з багатющим життєвим досвідом буде про що розповісти і учням, і вчителям.
Мирослава ЦЮП’ЯХ
