Головна Інтерв'ю Схід і Захід разом, або як донеччани відпочивали на шацьких озерах

Схід і Захід разом, або як донеччани відпочивали на шацьких озерах

5207

Знайомство воїна АТО із Ша­цька Віталія Бонка з донеч­ча­нами Василем Петровичем і Зі­наї­дою Павлівною відбулося ми­нулого року в Києві. Подружжя разом із донькою Яною їхали міс­том на авто. Груднева погода не радувала – йшов сніг із до­щем. На зупинці розминулися з солдатом, який – було помітно – вже довго «голосував» і втра­тив надію під’їхати попуткою до потрібного йому місця.

– Це ж солдат, вертаймося.

– Мамо, це охоронець. Таких «вояків» у Києві багато.

– Ні, солдат. Ми мусимо йому допомогти.

Після такого діалогу матері і доньки остання розвернула транспорт і повернулася на зупинку. Виявилося, Віталій їхав із зони АТО, та ще й з-під м. Волноваха, що за 60 км від рідного міста подружжя. Поз­найомилися, розговорилися. Віталій розповів, що в нього на­родилася друга донечка, тому й поспішає додому, у Ша­цьк, щоб обійняти дружину і малечу.

– Мамо, твій омріяний Ша­цьк! Ти, певно, відчувала, що Ві­талій звідти.

Дійсно, Валентина Пав­лівна не раз просила доньку, щоб та відвезла її з чоловіком у край озер. Свого часу Яна по­бу­вала в Шацьку і привезла звідти гостинців для батьків – де­кілька вугрів, якими ті довго смакували. 

Поки їхали Києвом, Віталій роз­повів попутникам про те, що коїться на сході. Сам був взутий у літні берці – і це взимку. На Ковельській трасі нові знайомі попрощалися, як бли­зькі родичі. Обмінялися но­ме­рами телефонів, Яна дала Ві­талію певну суму коштів – на зи­мові берці і на подарунки донь­кам. А вже влітку воїн із Шацька люб’язно запросив Василя Пет­ровича і Зінаїду Павлівну до себе в гості – поласувати риб­кою, покупатися в озерах, відпо­чити від метушні великого міста (подружжя зараз мешкає у Києві в доньки).

А днями і я познайомилася з донеччанами, які приїхали в Ша­цьк разом зі своїм внуком і сва­хою. Виховані, галантні, інтелі­гентні, багато читають, люблять подорожувати – про таких жите­лів Донецька чомусь не пишуть газети та інтернет-видання. Ге­роями публікацій здебільшого стають ті, хто називає месією Пу­тіна і вірить у розіп’ятих лю­тими бандерівцями хлопчиків. Ва­силь Петрович і Зінаїда Пав­лівна – мешканці м. Красно­го­рівка Мар’їнського району. Бі­льше року їхнє рідне місто є од­нією з найбільш гарячих точок До­неччини. Через постійні обст­ріли з Красногорівки виїхали більше 15 тисяч людей, мінами і снарядами зруйновано 2 шко­ли, районну лікарню, багатоповер­хівки, приватні будинки, не пош­кодували бойовики і кладовищ, перетворивши надгробні па­м’ят­­ники на пил.

– Ми маємо в місті власний бу­динок, садок, город. Я люблю свою землю, вона мені пахне. Тут виросли наші діти, тут ми пра­цювали, відпочивали, нажи­вали статки і просто раділи жит­тю. Донецька земля – це ко­ріння нашого українського роду. Не розумію, чому ми має­мо від­давати її на поталу ро­сій­сь­ким варварам, – Зінаїді Пав­лівні важко згадувати про зруй­но­­вану війною малу батьківщину. 

Ні вона, ні чоловік Василь не стали випробовувати себе воє­н­­ними жахіттями – торік переї­хали до Києва. Тепер за бу­дин­ком подружжя наглядає сусідка Наталія. Часто спілкуються з нею по телефону, наслухані про «подвиги» денеерівців, котрі гра­бували місто, погрожуючи міс­­­цевим жителям розправою – виносили з квартир побутову техніку, посуд, викрадали маши­ни. У декількох вцілілих після бом­­бардувань магазинах ще можна купити продукти першої необ­хід­­ності, проте люди не мають грошей, їм не платять зарплати і пенсії. Живуть без світла, без газу, без води. Су­сід­ка якось за­те­лефонувала в розпачі: «Чи можна взяти декі­лька банок ва­шої консервації – ми вже три дні нічого не їли?» Доз­волили, зви­чайно. Потім тих, хто лишився в місті, рятували від голоду ук­раїн­ські військові. Давали хліб, воду, макарони, крупи. Інколи просто на дорозі вгощали пе­чи­вом. Донецькі діти раніше про­сили цукерок, а тепер – хоч шма­ток хліба.

– Цю страшну війну приніс на нашу землю Путін. Я 20 років пропрацював на шахті разом з українцями, білорусами, росія­нами, вірменами, грузинами. Не було жодного конфлікту ні на на­­ціо­нальному, ні на мовному грун­ті. Ми з дружиною відпо­чивали на Закарпатті, тепер от – на ша­цьких озерах. Об’їздили чи не всю Україну – і скрізь зустрічали лише привітних співвітчизників, навіть не зважаючи на нашу ро­сійську мову. Тепер же, наслу­хав­шись по телевізору брехли­вої пропаганди, українець зі Сходу (там досі немає повноцін­ного українського телебачення! – В.П.) називає ворогом свого брата з Заходу. Про росіян вза­галі мовчу, бо ступінь їхньої за­зомбованості і сліпоти просто жа­хає, – емоційно розповідає Ва­силь Петрович.

Подружжя не є політиками, проте було обурене бездіяль­ністю української влади в час, коли на Донецьк їхала колона російської військової техніки, не ховаючись і нікого не боячись. По дорозі. Як на парад! Ніхто не зробив спроби її зупинити – і це після гіркого для України уроку з анексією Криму.

– Пригадую, в квітні минулого року я поїхала в Донецьк, щоб здати в ремонт окуляри. Якби не обласна державна адмініст­рація, обвішана російськими пра­­порами, барикади з шин і «зе­лені чоловічки» з автоматами, я ні за що б не здогадалася, що по­чинаються страшні події. Місто жило своїм життям, їздив громадський транспорт, люди поспішали по своїх справах, мі­ліція вела себе спокійно. Бан­дитам, які згодом захопили в свої руки владу Донецької об­ласті, ніхто не чинив спротиву, – згадує Зінаїда Павлівна.

Російські терористи спаплю­жили Донбас, випалили його землю вогнем «Градів» і «Смер­чів», витоптали чобітьми за­га­рб­ників. Хоч і під мирним небом живе зараз подружжя, проте дум­ками перебуває в рідній Красногорівці. Василь Петрович днями вчетверте поїхав до­дому – не боїться обстрілів, аби лишень швидше опини­тися в рідних стінах. Є плани на­вести порядок на подвір’ї, в садку, поговорити з земля­ками. Минулий приїзд у Крас­но­горівку – восени мину­лого року – видався для пана Василя надто небезпечним. Бойовики бомбили немило­сердно, і він змушений був три ночі ночувати в підвалі.

– Вдень, коли менше обст­рі­лю­вали, я скопував город. А над головою міни свистять – в один і другий бік. Це теро­ристи стріляють по наших по­зи­ціях, а українські військові – їм у відповідь. Мої ж сусіди стоять, говорять, ніхто не бі­жить, не ховається. Звикли до війни. Як буде зараз – не знаю, – розповідав перед від’їз­дом із Шацька Василь Петрович.

Валентина Павлівна ще ли­шилася на деякий час погостювати –  після дощів че­кає на грибний сезон. Як вдасться на славу, то люби­телька тихого полювання не один кілограм боровиків повезе для рідних у Київ. Вона з чо­ло­віком уже закохалася в наш прек­расний край, полюбила людей – простих і щирих шачан, які, що найбільше вразило до­неччан, щодня з ними, чужими і незнайомими, віталися. Наку­па­лися в озерах, засмагли, скуш­­тували озерної рибки і лі­сових ягід, набралися сил.

Всі ми дуже хочемо, щоб До­нецьк асоціювався в нас саме з такими жителями, як Василь Петрович, Зінаїда Павлівна і вся їхня велика родина. З до­нь­ками-волонтерками, що до­по­магають армії, зі внуком, який носить вишиванку ще з ди­тячого садка. Миру і процві­тання їхньому київському дому, який приютив багатьох донець­ких родичів і нині нараховує аж 12 мешканців! А Шацьк з такими щирими патріотами-бандерів­цями, як Віталій та Ірина Бонки, завжди буде радий гостям-схід­някам. Аби лишень у нашій Україні запанував довгожданий мир.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.