Знайомство воїна АТО із Шацька Віталія Бонка з донеччанами Василем Петровичем і Зінаїдою Павлівною відбулося минулого року в Києві. Подружжя разом із донькою Яною їхали містом на авто. Груднева погода не радувала – йшов сніг із дощем. На зупинці розминулися з солдатом, який – було помітно – вже довго «голосував» і втратив надію під’їхати попуткою до потрібного йому місця.
– Це ж солдат, вертаймося.
– Мамо, це охоронець. Таких «вояків» у Києві багато.
– Ні, солдат. Ми мусимо йому допомогти.
Після такого діалогу матері і доньки остання розвернула транспорт і повернулася на зупинку. Виявилося, Віталій їхав із зони АТО, та ще й з-під м. Волноваха, що за 60 км від рідного міста подружжя. Познайомилися, розговорилися. Віталій розповів, що в нього народилася друга донечка, тому й поспішає додому, у Шацьк, щоб обійняти дружину і малечу.
– Мамо, твій омріяний Шацьк! Ти, певно, відчувала, що Віталій звідти.
Дійсно, Валентина Павлівна не раз просила доньку, щоб та відвезла її з чоловіком у край озер. Свого часу Яна побувала в Шацьку і привезла звідти гостинців для батьків – декілька вугрів, якими ті довго смакували.
Поки їхали Києвом, Віталій розповів попутникам про те, що коїться на сході. Сам був взутий у літні берці – і це взимку. На Ковельській трасі нові знайомі попрощалися, як близькі родичі. Обмінялися номерами телефонів, Яна дала Віталію певну суму коштів – на зимові берці і на подарунки донькам. А вже влітку воїн із Шацька люб’язно запросив Василя Петровича і Зінаїду Павлівну до себе в гості – поласувати рибкою, покупатися в озерах, відпочити від метушні великого міста (подружжя зараз мешкає у Києві в доньки).
А днями і я познайомилася з донеччанами, які приїхали в Шацьк разом зі своїм внуком і свахою. Виховані, галантні, інтелігентні, багато читають, люблять подорожувати – про таких жителів Донецька чомусь не пишуть газети та інтернет-видання. Героями публікацій здебільшого стають ті, хто називає месією Путіна і вірить у розіп’ятих лютими бандерівцями хлопчиків. Василь Петрович і Зінаїда Павлівна – мешканці м. Красногорівка Мар’їнського району. Більше року їхнє рідне місто є однією з найбільш гарячих точок Донеччини. Через постійні обстріли з Красногорівки виїхали більше 15 тисяч людей, мінами і снарядами зруйновано 2 школи, районну лікарню, багатоповерхівки, приватні будинки, не пошкодували бойовики і кладовищ, перетворивши надгробні пам’ятники на пил.
– Ми маємо в місті власний будинок, садок, город. Я люблю свою землю, вона мені пахне. Тут виросли наші діти, тут ми працювали, відпочивали, наживали статки і просто раділи життю. Донецька земля – це коріння нашого українського роду. Не розумію, чому ми маємо віддавати її на поталу російським варварам, – Зінаїді Павлівні важко згадувати про зруйновану війною малу батьківщину.
Ні вона, ні чоловік Василь не стали випробовувати себе воєнними жахіттями – торік переїхали до Києва. Тепер за будинком подружжя наглядає сусідка Наталія. Часто спілкуються з нею по телефону, наслухані про «подвиги» денеерівців, котрі грабували місто, погрожуючи місцевим жителям розправою – виносили з квартир побутову техніку, посуд, викрадали машини. У декількох вцілілих після бомбардувань магазинах ще можна купити продукти першої необхідності, проте люди не мають грошей, їм не платять зарплати і пенсії. Живуть без світла, без газу, без води. Сусідка якось зателефонувала в розпачі: «Чи можна взяти декілька банок вашої консервації – ми вже три дні нічого не їли?» Дозволили, звичайно. Потім тих, хто лишився в місті, рятували від голоду українські військові. Давали хліб, воду, макарони, крупи. Інколи просто на дорозі вгощали печивом. Донецькі діти раніше просили цукерок, а тепер – хоч шматок хліба.
– Цю страшну війну приніс на нашу землю Путін. Я 20 років пропрацював на шахті разом з українцями, білорусами, росіянами, вірменами, грузинами. Не було жодного конфлікту ні на національному, ні на мовному грунті. Ми з дружиною відпочивали на Закарпатті, тепер от – на шацьких озерах. Об’їздили чи не всю Україну – і скрізь зустрічали лише привітних співвітчизників, навіть не зважаючи на нашу російську мову. Тепер же, наслухавшись по телевізору брехливої пропаганди, українець зі Сходу (там досі немає повноцінного українського телебачення! – В.П.) називає ворогом свого брата з Заходу. Про росіян взагалі мовчу, бо ступінь їхньої зазомбованості і сліпоти просто жахає, – емоційно розповідає Василь Петрович.
Подружжя не є політиками, проте було обурене бездіяльністю української влади в час, коли на Донецьк їхала колона російської військової техніки, не ховаючись і нікого не боячись. По дорозі. Як на парад! Ніхто не зробив спроби її зупинити – і це після гіркого для України уроку з анексією Криму.
– Пригадую, в квітні минулого року я поїхала в Донецьк, щоб здати в ремонт окуляри. Якби не обласна державна адміністрація, обвішана російськими прапорами, барикади з шин і «зелені чоловічки» з автоматами, я ні за що б не здогадалася, що починаються страшні події. Місто жило своїм життям, їздив громадський транспорт, люди поспішали по своїх справах, міліція вела себе спокійно. Бандитам, які згодом захопили в свої руки владу Донецької області, ніхто не чинив спротиву, – згадує Зінаїда Павлівна.
Російські терористи спаплюжили Донбас, випалили його землю вогнем «Градів» і «Смерчів», витоптали чобітьми загарбників. Хоч і під мирним небом живе зараз подружжя, проте думками перебуває в рідній Красногорівці. Василь Петрович днями вчетверте поїхав додому – не боїться обстрілів, аби лишень швидше опинитися в рідних стінах. Є плани навести порядок на подвір’ї, в садку, поговорити з земляками. Минулий приїзд у Красногорівку – восени минулого року – видався для пана Василя надто небезпечним. Бойовики бомбили немилосердно, і він змушений був три ночі ночувати в підвалі.
– Вдень, коли менше обстрілювали, я скопував город. А над головою міни свистять – в один і другий бік. Це терористи стріляють по наших позиціях, а українські військові – їм у відповідь. Мої ж сусіди стоять, говорять, ніхто не біжить, не ховається. Звикли до війни. Як буде зараз – не знаю, – розповідав перед від’їздом із Шацька Василь Петрович.
Валентина Павлівна ще лишилася на деякий час погостювати – після дощів чекає на грибний сезон. Як вдасться на славу, то любителька тихого полювання не один кілограм боровиків повезе для рідних у Київ. Вона з чоловіком уже закохалася в наш прекрасний край, полюбила людей – простих і щирих шачан, які, що найбільше вразило донеччан, щодня з ними, чужими і незнайомими, віталися. Накупалися в озерах, засмагли, скуштували озерної рибки і лісових ягід, набралися сил.
Всі ми дуже хочемо, щоб Донецьк асоціювався в нас саме з такими жителями, як Василь Петрович, Зінаїда Павлівна і вся їхня велика родина. З доньками-волонтерками, що допомагають армії, зі внуком, який носить вишиванку ще з дитячого садка. Миру і процвітання їхньому київському дому, який приютив багатьох донецьких родичів і нині нараховує аж 12 мешканців! А Шацьк з такими щирими патріотами-бандерівцями, як Віталій та Ірина Бонки, завжди буде радий гостям-східнякам. Аби лишень у нашій Україні запанував довгожданий мир.
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
