Головна Життя Світлана Богдан – про любов до слова, воїнів світла та диво-енергетику Світязьких...

Світлана Богдан – про любов до слова, воїнів світла та диво-енергетику Світязьких Смолярів

4369

Професор Східно­європейсь­ко­го національного універ­си­тету ім. Лесі Українки, кандидат філологічних наук, переможець конкурсу «Людина року Волин­сь­кого краю-2009» в номінації «Освіта», в минулому випус­книця Шацької середньої школи Світлана Калениківна Богдан належить до тих рідкісних лю­дей, спілкуючись із якими, за­буваєш про час. Нічого див­ного, адже моя співрозмовниця – ерудит у сфері філології. Бі­льше того, вона живе словом і в сло­ві, спрямовуючи його коло­са­льну енергетичну силу на своїх рідних, на студентів, які обрали слово, на вияв громадянської позиції і на прояв любові до зем­лі, де зарита її пуповина. Ця зем­ля – село Світязькі Смоляри Ша­­ць­­кого району. Саме там ма­гіч­ною силою слова, мовленого спе­р­­шу бабусею, мамою і та­том, а згодом великим учи­телем-пат­ріотом Оксаною Сапеляк, на­повнювалися дитинство і шкі­ль­­на юність Світлани Богдан.

– У моїй родині слово було не лише засобом комунікації, а передусім – порозуміння, впли­ву на іншу людину, своєрідною зброєю, яка могла і боронити, і ранити. Моя  бабуня Хотимка не раз казала: «Не доведи, Гос­поди, в лиху годину сказати, а в добру промовчати». Інша моя бабуся Тетяна свого часу не промовчала, випроводжаючи синів на війну: «Боже, хай хоч Калинка із їх усіх виживе». Один Каленик, мій тато, і вижив. Маленькою я вже знала, що слово може бути наповнене як позитивною, так і негативною енергетикою, і нести такі ж наслідки, – кожна фраза моєї співрозмовниці інтригувала і спонукала до роздумів.

А потім у житті Світлани Ка­лениківни було слово від учи­теля, котре стало для неї визна­чальним у виборі професії. 1 вересня 1972 року до Світя­зь­ко-Смолярської школи при­їха­ла (як каже пані Світлана, «на зас­лання») Оксана Сапеляк. Її, пе­да­гога-філолога (в майбутньо­му – етнолога, кандидата істо­ричних наук), активного борця за незалежність України, тоді спіткала доля дисидента. За не­бажані в той час проукраїнські орієнтації Оксану Адамівну зві­ль­нили зі львівської школи. Пе­реслідування КДБ не припи­ни­лося і в нашому краї, де Оксана Сапеляк шукала для себе при­хистку.

– У всіх школах району їй де­лікатно відмовили у вчитель­сь­кій посаді. Ослухався керів­ництва лише мій тато, Ка­леник Хомич Богдан, на той час ди­рек­тор Світязько-Смоляр­ської школи. Отож, повер­не­мось у вересень 1972 року. Я, п’яти­кла­сниця, готуюся до уроку української мови. На душі сум­но, бо за вікном – хмарно і так не хочеться прощатися з лі­том… Раптом відчиняють­ся двері – і до класу заходить сонце в подобі вчителя. Поезія Лесі Українки – замість очіку­ва­ного «Добрий день»… Пере­буваючи завороженою від магії побаченого і почутого, я при­бігла додому настільки схви­льованою, що аж мама зляка­лася. «Мамо, я вже знаю, ким буду! Філологом, як Оксана Адамівна!», – згадуючи минуле, пані Світлана переживає такі ж, як і при давній зустрічі, сильні емоції.

З того часу ожив для Світ­лани Богдан світ слова, заграв веселковими барвами, надих­нув школярку на творчість, за­кохав у себе. Захоплена й за­ча­рована диво-словом пані Оксани, сиділа на уроках, з ходу запам’ятовувала вислови ви­дат­них українців про Україну, мо­ву, пісню. Реченнями для роз­бору в Оксани Адамівни завжди були патріотичні тексти Ігоря Калинця, Ліни Костенко, Василя Симоненка, відомих мо­вознавців і філософів усієї Європи – Ватрослава Ягича, Пав­ла Алеппського, Адама Міц­кевича… Всі ці моменти спону­ка­ли до роздумів, плекали наці­ональну свідомість. Юна Світ­ланка дебютувала тоді як поет, прозаїк і навіть драматург. Була членом редколегії шкільної літературної газети, а її творчі роботи друкувалися в районній та обласній газетах. До речі, саме в 5 класі з вуст учительки на Шевченковому святі вона запам’ятала фразу Степана Васильченка  про те, що Україна – це земля, де найбільше люб­лять волю і найменше її мають. Ці рядки, що відклалися в голові і в серці, Світлана Богдан ви­користала, коли писала твір про образи кріпаків-про­тес­тантів у творах Мар­ка Вовчка під час вступу до Київського націо­на­льного універ­ситету ім. Т.Г.Шев­чен­ка. Екзаменатор під­крес­­лив ці слова і (за від­сутності жодної по­­мил­ки!) поставив за твір задовільно.

Закінчився інци­дент вели­чезним кон­ф­ліктом, який, утім, не завадив воле­люб­ній і трохи бунтівній волинянці стати сту­ден­ткою київського вишу і че­рез п’ять ро­ків закін­чити його з відзна­кою. Зізнає­ть­ся, що не во­на виб­ра­ла профе­сію, а про­фесія – її. Відтоді радіє кожному дню, який да­рує можли­вість ре­­а­лі­зовувати себе в на­в­чальній і науковій ді­яльності, творчих та ме­дійних проек­тах; спіл­­ку­­ва­ти­­ся з діть­ми, які обрали слово, в сті­нах Схід­но­євро­пей­ського націона­ль­но­го уні­вер­ситету ім. Лесі Укра­ї­нки.

– «Доки пишу – до­ти живу», – ця сен­тен­ція, яку знайшла в Лесі Українки, мені дуже імпо­нує. Доки працюю зі словом і з людьми, які люблять слово, до­ти живу. Нау­кові доробки, нап­рацювання, творчі проекти, поєднані з педагогіч­ною діяль­ністю, – все це дає мені можли­вість професійно й духовно рос­­ти. Зупинятися на цьому шляху не можна, бо учні дуже швидко наздоженуть і переже­нуть. І тоді такий учи­тель не має права бути в ауди­торії. За багато років праці в універси­теті я зрозуміла, що немає поганих студентів. Є викла­дачі, які не відчувають відпові­дальності за покладені на них обов’язки. Студенти ж бо зав­ж­ди були мудрими, роз­ва­­жли­вими, ретельними нас­тільки, наскільки викладачі цьо­го від них вимагали, любили їх і хоті­ли бачити в них своїх одно­дум­ців. В кожному своєму учневі я передусім намагаюся розгле­діти особистість, сфо­р­мувати в ньому осердя людя­ності і ті­ль­ки тоді починаю зак­ладати першу порцію знань, – ділиться сокровенним Світ­ла­на Богдан.

Я сама неодноразово була свідком того, як Світлана Кале­никівна культивує українське слово в родині, школі, універ­ситеті, в засобах масової інфо­р­мації, як допомагає студентам стати людьми. Я – її учениця. З почутого на заняттях у виші багато чого забулося, утім, не стирається з пам’яті фраза про те, що мова – це не просто сти­лістична барва, це генетичний код, який об’єднує будь-яку етні­ч­ну спільноту. При нагоді не могла не запитати у пані Світ­лани про те, що болить, а саме про тих україномовних учите­лів-сепаратистів із Донбасу, для яких усе українське – во­ро­же й ненависне. Хто вони: манкурти без роду і племені чи жертви інформаційної війни?

– На превеликий жаль, го­ворити українською і почува­ти­ся українцем – не завжди одне і те ж. Так уже склалося, що в нашій державі мова не стала поки що чинником дер­жаво­творення і націєтво­рен­ня (до речі, цих функцій мови ви не знайдете в жодному укра­їнському лексикографічному чи енциклопедичному джерелі). Може, саме тому ми досі не маємо єдиної української дер­жави, єдиної української нації в тому вимірі, який би міг бути на початку ХХІ століття. Усім нам треба бути дуже пиль­ними і пам’ятати й про те, що наші воріженьки українською мовою нам на догоду можуть сіяти зло, не менше, ніж украї­нофоби. Пригадаймо в цьому кон­тексті слова Лесі Україн­ки: «Ще тепер можна у нас почути таку фразу: «Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!» – се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-кита­йсь­ки». – Важко не погодитися зі Світланою Калениківною.

Велике зло, зі слів моєї спів­розмовниці, сьогодні сіється і ро­сійською, в рамках повно­мас­штабної інформаційної війни Росії проти України. «Діти, ми можемо вибачити вам будь-яку провину, бо кінь на чоти­рьох ногах – і той спотикається. Але боронь Боже перейти межу, де закінчується правда», – ці слова мами і бабуні Світ­лани Калениківни, звернені до дітей, сьогодні актуальні, як ні­коли.

– Те, що спостерігаємо в інфо­рмаційному просторі Ро­сії, почалося не вчора і не сьо­годні. Просто тепер весь бруд про Україну почав литися через вінця. Ми ж, не вважаючи за потрібне протиставити злу, неправді якомога більше прав­ди, любові, добра в межах на­шої держави, лише зараз поча­ли усвідомлювати, що можемо потонути у цьому вирі брехні. Пам’ятаймо, що Бог нас вип­ро­бовує на здатність нази­ватися воїнами світла. Він чує молитви про мир лише тих, хто не вважає своєю зброєю не­нависть та агресію, – дек­ла­рує християнські цінності моя співрозмовниця.

Не менше цікавить думка пані Світлани про ймовірну дво­мов­ність в Україні. Сепа­ра­тис­ти, які розв’язали в Україні вій­ну, однією з причин про­тис­­тоян­ня називали утиски росій­сь­ко­мовного насе­лен­ня. Не ві­ри­ть­ся, що друга дер­жав­на – росій­ська – ста­не міст­ком поро­зу­міння між Схо­дом і Заходом країни.

– Українська мова по­вин­на бути єдиною дер­жавною в Україні. Це апріо­рі. Щодо дво­мовності, то цей варі­ант мож­на припус­тити лише в майбут­ньо­му, але не у випадку з сучас­ною Укра­їною і не в її су­час­них зако­нодавчих ме­жах. У Канаді це можливо, у Швей­царії – та­кож. У нас же росій­ська мо­ва сьогодні – очевидна заг­роза для укра­їнської як чин­ника державо­творення й націєтворення. Якщо нау­кові видання вихо­дять укра­їн­ською і пара­ле­льно – ро­сій­ською та анг­лій­ською мова­ми – у цьому немає нія­ких заг­роз, але коли титу­льна сто­рінка – україн­ською, а весь зміст – росій­сь­кою… Зрештою, це вже діагноз. Не варто мову націона­льної мен­шини (навіть дуже кіль­кісно великої!) ста­вити на один щабель із мовою титу­льної нації, – Світлана Калени­ківна твердо стоїть на по­зиції єдиної державної укра­їнської.

А тепер слово про батьків: Ка­леника Хомича і Марію Васи­лівну. Їх уже нема в цьому світі, проте донька часто говорить про них у теперішньому часі. Часто приїжджає до опустілої батьківської хати у Світязьких Смолярах, навідується до рід­них могил і неодмінно йде до школи, якій тато і мама – обоє педагоги – віддали понад 20 ро­ків свого життя. Світлана Бог­дан пригадала, як багато років тому, коли їй було дуже неза­тиш­но на душі, приїхала додому. Тоді ще були живі її батьки, бабуся. Йшов проливний дощ. Із самих Згоран вона більше трьох годин ішла до села пішки. Втомилася неймовірно. Проте коли ступила на стежку, що ве­ла до рідної хати, втома невідо­мо куди ділася:

– Я вперше відчула, що це єдине місце, де я можу бути такою, якою я внутрішньо себе почуваю. Тут мене люблять такою, якою я є, і просто за те, що я є. Батьки, рідна хата, село, де минуло дитинство, – це для мене як сонце, як повіт­ря. І єдине місце, де можна наб­ратися позитиву, підзаряди­тися. От, наприклад, телефон певної марки не може «підза­рядитися» з будь-якого засобу живлення. Так само і я – в най­кра­щому місці планети я не від­чую того, що мені дарує рідна земля. Моя енергетика – у Сві­тязьких Смолярах.

Нелегко Світлані Богдан вир­­вати з круговерті свого наси­че­ного подіями життя день-два, щоб самій, з чоловіком Юрієм Іва­новичем чи донькою Марією приїхати до села. Щоб пройтися рідними стежками-дорогами, протерти від пилу старі сімейні фото, навесні-восени посадити деревце в саду, посіяти улюб­ле­ні мамині квіти, взимку про­гор­нути від снігу стежку до рід­ного порогу. І зустрітися з земля­ками, котрі, як, до речі, і я, нап­рав­ду забувають про час, коли спілкуються з шанованим на Во­лині філологом-словолюбом і просто душевною та щирою людиною. Якщо ж за час розлуки з домом пані Світлану раптово перестає тішити те, що при­носить радість кожній людині, то після чергової поїздки до Сві­тязьких Смолярів життя знову стає зрівноваженим. Диво-енер­гія з рідного куточка транс­формується в силу, бажання, натхнення, талант – усе те, що дозволяє моїй співрозмовниці жити в слові, а слову – в ній.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.