Професор Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки, кандидат філологічних наук, переможець конкурсу «Людина року Волинського краю-2009» в номінації «Освіта», в минулому випускниця Шацької середньої школи Світлана Калениківна Богдан належить до тих рідкісних людей, спілкуючись із якими, забуваєш про час. Нічого дивного, адже моя співрозмовниця – ерудит у сфері філології. Більше того, вона живе словом і в слові, спрямовуючи його колосальну енергетичну силу на своїх рідних, на студентів, які обрали слово, на вияв громадянської позиції і на прояв любові до землі, де зарита її пуповина. Ця земля – село Світязькі Смоляри Шацького району. Саме там магічною силою слова, мовленого спершу бабусею, мамою і татом, а згодом великим учителем-патріотом Оксаною Сапеляк, наповнювалися дитинство і шкільна юність Світлани Богдан.
– У моїй родині слово було не лише засобом комунікації, а передусім – порозуміння, впливу на іншу людину, своєрідною зброєю, яка могла і боронити, і ранити. Моя бабуня Хотимка не раз казала: «Не доведи, Господи, в лиху годину сказати, а в добру промовчати». Інша моя бабуся Тетяна свого часу не промовчала, випроводжаючи синів на війну: «Боже, хай хоч Калинка із їх усіх виживе». Один Каленик, мій тато, і вижив. Маленькою я вже знала, що слово може бути наповнене як позитивною, так і негативною енергетикою, і нести такі ж наслідки, – кожна фраза моєї співрозмовниці інтригувала і спонукала до роздумів.
А потім у житті Світлани Калениківни було слово від учителя, котре стало для неї визначальним у виборі професії. 1 вересня 1972 року до Світязько-Смолярської школи приїхала (як каже пані Світлана, «на заслання») Оксана Сапеляк. Її, педагога-філолога (в майбутньому – етнолога, кандидата історичних наук), активного борця за незалежність України, тоді спіткала доля дисидента. За небажані в той час проукраїнські орієнтації Оксану Адамівну звільнили зі львівської школи. Переслідування КДБ не припинилося і в нашому краї, де Оксана Сапеляк шукала для себе прихистку.
– У всіх школах району їй делікатно відмовили у вчительській посаді. Ослухався керівництва лише мій тато, Каленик Хомич Богдан, на той час директор Світязько-Смолярської школи. Отож, повернемось у вересень 1972 року. Я, п’ятикласниця, готуюся до уроку української мови. На душі сумно, бо за вікном – хмарно і так не хочеться прощатися з літом… Раптом відчиняються двері – і до класу заходить сонце в подобі вчителя. Поезія Лесі Українки – замість очікуваного «Добрий день»… Перебуваючи завороженою від магії побаченого і почутого, я прибігла додому настільки схвильованою, що аж мама злякалася. «Мамо, я вже знаю, ким буду! Філологом, як Оксана Адамівна!», – згадуючи минуле, пані Світлана переживає такі ж, як і при давній зустрічі, сильні емоції.
З того часу ожив для Світлани Богдан світ слова, заграв веселковими барвами, надихнув школярку на творчість, закохав у себе. Захоплена й зачарована диво-словом пані Оксани, сиділа на уроках, з ходу запам’ятовувала вислови видатних українців про Україну, мову, пісню. Реченнями для розбору в Оксани Адамівни завжди були патріотичні тексти Ігоря Калинця, Ліни Костенко, Василя Симоненка, відомих мовознавців і філософів усієї Європи – Ватрослава Ягича, Павла Алеппського, Адама Міцкевича… Всі ці моменти спонукали до роздумів, плекали національну свідомість. Юна Світланка дебютувала тоді як поет, прозаїк і навіть драматург. Була членом редколегії шкільної літературної газети, а її творчі роботи друкувалися в районній та обласній газетах. До речі, саме в 5 класі з вуст учительки на Шевченковому святі вона запам’ятала фразу Степана Васильченка про те, що Україна – це земля, де найбільше люблять волю і найменше її мають. Ці рядки, що відклалися в голові і в серці, Світлана Богдан використала, коли писала твір про образи кріпаків-протестантів у творах Марка Вовчка під час вступу до Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка. Екзаменатор підкреслив ці слова і (за відсутності жодної помилки!) поставив за твір задовільно.
Закінчився інцидент величезним конфліктом, який, утім, не завадив волелюбній і трохи бунтівній волинянці стати студенткою київського вишу і через п’ять років закінчити його з відзнакою. Зізнається, що не вона вибрала професію, а професія – її. Відтоді радіє кожному дню, який дарує можливість реалізовувати себе в навчальній і науковій діяльності, творчих та медійних проектах; спілкуватися з дітьми, які обрали слово, в стінах Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки.
– «Доки пишу – доти живу», – ця сентенція, яку знайшла в Лесі Українки, мені дуже імпонує. Доки працюю зі словом і з людьми, які люблять слово, доти живу. Наукові доробки, напрацювання, творчі проекти, поєднані з педагогічною діяльністю, – все це дає мені можливість професійно й духовно рости. Зупинятися на цьому шляху не можна, бо учні дуже швидко наздоженуть і переженуть. І тоді такий учитель не має права бути в аудиторії. За багато років праці в університеті я зрозуміла, що немає поганих студентів. Є викладачі, які не відчувають відповідальності за покладені на них обов’язки. Студенти ж бо завжди були мудрими, розважливими, ретельними настільки, наскільки викладачі цього від них вимагали, любили їх і хотіли бачити в них своїх однодумців. В кожному своєму учневі я передусім намагаюся розгледіти особистість, сформувати в ньому осердя людяності і тільки тоді починаю закладати першу порцію знань, – ділиться сокровенним Світлана Богдан.
Я сама неодноразово була свідком того, як Світлана Калениківна культивує українське слово в родині, школі, університеті, в засобах масової інформації, як допомагає студентам стати людьми. Я – її учениця. З почутого на заняттях у виші багато чого забулося, утім, не стирається з пам’яті фраза про те, що мова – це не просто стилістична барва, це генетичний код, який об’єднує будь-яку етнічну спільноту. При нагоді не могла не запитати у пані Світлани про те, що болить, а саме про тих україномовних учителів-сепаратистів із Донбасу, для яких усе українське – вороже й ненависне. Хто вони: манкурти без роду і племені чи жертви інформаційної війни?
– На превеликий жаль, говорити українською і почуватися українцем – не завжди одне і те ж. Так уже склалося, що в нашій державі мова не стала поки що чинником державотворення і націєтворення (до речі, цих функцій мови ви не знайдете в жодному українському лексикографічному чи енциклопедичному джерелі). Може, саме тому ми досі не маємо єдиної української держави, єдиної української нації в тому вимірі, який би міг бути на початку ХХІ століття. Усім нам треба бути дуже пильними і пам’ятати й про те, що наші воріженьки українською мовою нам на догоду можуть сіяти зло, не менше, ніж українофоби. Пригадаймо в цьому контексті слова Лесі Українки: «Ще тепер можна у нас почути таку фразу: «Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!» – се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи». – Важко не погодитися зі Світланою Калениківною.
Велике зло, зі слів моєї співрозмовниці, сьогодні сіється і російською, в рамках повномасштабної інформаційної війни Росії проти України. «Діти, ми можемо вибачити вам будь-яку провину, бо кінь на чотирьох ногах – і той спотикається. Але боронь Боже перейти межу, де закінчується правда», – ці слова мами і бабуні Світлани Калениківни, звернені до дітей, сьогодні актуальні, як ніколи.
– Те, що спостерігаємо в інформаційному просторі Росії, почалося не вчора і не сьогодні. Просто тепер весь бруд про Україну почав литися через вінця. Ми ж, не вважаючи за потрібне протиставити злу, неправді якомога більше правди, любові, добра в межах нашої держави, лише зараз почали усвідомлювати, що можемо потонути у цьому вирі брехні. Пам’ятаймо, що Бог нас випробовує на здатність називатися воїнами світла. Він чує молитви про мир лише тих, хто не вважає своєю зброєю ненависть та агресію, – декларує християнські цінності моя співрозмовниця.
Не менше цікавить думка пані Світлани про ймовірну двомовність в Україні. Сепаратисти, які розв’язали в Україні війну, однією з причин протистояння називали утиски російськомовного населення. Не віриться, що друга державна – російська – стане містком порозуміння між Сходом і Заходом країни.
– Українська мова повинна бути єдиною державною в Україні. Це апріорі. Щодо двомовності, то цей варіант можна припустити лише в майбутньому, але не у випадку з сучасною Україною і не в її сучасних законодавчих межах. У Канаді це можливо, у Швейцарії – також. У нас же російська мова сьогодні – очевидна загроза для української як чинника державотворення й націєтворення. Якщо наукові видання виходять українською і паралельно – російською та англійською мовами – у цьому немає ніяких загроз, але коли титульна сторінка – українською, а весь зміст – російською… Зрештою, це вже діагноз. Не варто мову національної меншини (навіть дуже кількісно великої!) ставити на один щабель із мовою титульної нації, – Світлана Калениківна твердо стоїть на позиції єдиної державної української.
А тепер слово про батьків: Каленика Хомича і Марію Василівну. Їх уже нема в цьому світі, проте донька часто говорить про них у теперішньому часі. Часто приїжджає до опустілої батьківської хати у Світязьких Смолярах, навідується до рідних могил і неодмінно йде до школи, якій тато і мама – обоє педагоги – віддали понад 20 років свого життя. Світлана Богдан пригадала, як багато років тому, коли їй було дуже незатишно на душі, приїхала додому. Тоді ще були живі її батьки, бабуся. Йшов проливний дощ. Із самих Згоран вона більше трьох годин ішла до села пішки. Втомилася неймовірно. Проте коли ступила на стежку, що вела до рідної хати, втома невідомо куди ділася:
– Я вперше відчула, що це єдине місце, де я можу бути такою, якою я внутрішньо себе почуваю. Тут мене люблять такою, якою я є, і просто за те, що я є. Батьки, рідна хата, село, де минуло дитинство, – це для мене як сонце, як повітря. І єдине місце, де можна набратися позитиву, підзарядитися. От, наприклад, телефон певної марки не може «підзарядитися» з будь-якого засобу живлення. Так само і я – в найкращому місці планети я не відчую того, що мені дарує рідна земля. Моя енергетика – у Світязьких Смолярах.
Нелегко Світлані Богдан вирвати з круговерті свого насиченого подіями життя день-два, щоб самій, з чоловіком Юрієм Івановичем чи донькою Марією приїхати до села. Щоб пройтися рідними стежками-дорогами, протерти від пилу старі сімейні фото, навесні-восени посадити деревце в саду, посіяти улюблені мамині квіти, взимку прогорнути від снігу стежку до рідного порогу. І зустрітися з земляками, котрі, як, до речі, і я, направду забувають про час, коли спілкуються з шанованим на Волині філологом-словолюбом і просто душевною та щирою людиною. Якщо ж за час розлуки з домом пані Світлану раптово перестає тішити те, що приносить радість кожній людині, то після чергової поїздки до Світязьких Смолярів життя знову стає зрівноваженим. Диво-енергія з рідного куточка трансформується в силу, бажання, натхнення, талант – усе те, що дозволяє моїй співрозмовниці жити в слові, а слову – в ній.
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
