Головна Інтерв'ю Актор Володимир Талашко вклонився землі батьків і відпочив на шацьких озерах

Актор Володимир Талашко вклонився землі батьків і відпочив на шацьких озерах

6505

Наша зустріч із народним арти­стом України Володимиром Талаш­ком відбулася в санаторії «Лісова пісня», де відомий актор, який цілком посвятив себе улюбленій справі, відпочивав. Як зізнався згодом, вперше за все життя знай­шов на це час. Волинь обрав неви­падково – вона, синьоока, є колис­кою його роду. Земля ковельська з маминими піснями і бабусиними казками виплекали людину, яку знає й шанує вся Україна і близький закордон – пере­дусім за роль у ле­гендарному фільмі «В бій ідуть одні старики», де Володимир Дмитро­вич зіграв військового Сергія Скво­р­цова. За більше як півсотні інших талановитих кінострічок («Капітан Немо», «Як гартувалася сталь», «На­роджена революцією» тощо), за мудре багаторічне слово викла­дача і телеведучого, за чітку пози­цію громадянина в непростий для України час.

– Як казав мій учи­тель Кость Петрович Степанков, треба інко­ли заїжджати в ті місця, де закопана твоя пупо­вина. Маю родичів у Ко­велі, на Старовижівщині – зрідка, проте бачи­мося. Мій батько був ма­­ши­ніс­том поїзда, ма­ма пра­цю­­вала на фабриці. Коли мені виповнилося п’ять років, сім’я виїхала на Дон­бас – піс­ля війни там по­т­рібно було під­німати промисловість. Ма­кіїв­ка стала моїм другим рідним містом, як і для бага­тьох інших земляків. Ко­лись більшість із них співали народні пісні, зараз лише лаються. Забули українську мову, повністю обрубали своє волинське коріння. Їх тепер рятує Путін. Питання – від кого? Вони ж жили краще за західняків, скрізь були першими: в райкомах, обкомах, ЦК партії. За рік до вторгнення в моїй Макіївці відкрито агітували за ДНР, а місцева влада лише усміхалася, прикриваючись фразою: «У нас демократія», – помітно, що Володимиру Дмитровичу болить ситуація, в якій опинилася країна.

Намагаючись повернути розмову в інше, аполітичне, русло, просимо поважного співрозмовника дати оцінку сучасному кінематографу.

– А немає його, сучасного кіно. Є продукт, який створюється для того, щоб швидше і дорожче його продати. І дивно було б вимагати від нинішнього міністра культури знімати те, що будує, а не руйнує. Що живе десятки, сотні років і не втрачає актуальності, не пропагує ненависті, а вчить любити матір, батьківщину, пісню. Такого тепер немає. Тому я не знімаюся в кіно і не дивлюсь по телевізору низькопробних пародій на фільми. Напередодні 9 травня я знявся в хвилинній соціальній рекламі, яка за два дні зібрала 1 млн. 200 тис. переглядів. У ній ветеран Другої світової, у військовій формі та орденах, розмовляє по телефону з внуком – воїном АТО. Саме він, а не російський убивця-найманець, є продовжувачем справи переможців – нехай пам’ятають про це жителі сусідньої країни, не здатні відрізнити правду від брехні, – актор не стримується і знову торкається політичної теми.

Під час відпочинку в озерному краї Володимир Талашко відвідав табір військово-патріотичного виховання «Волинська Січ», що в с. Пульмо. Зізнався, що познайомився з чудовими дітками, їхніми наставниками, душевно поспілкувалися. А коли попросив юних патріотів прочитати напам’ять вірш, лише одиниці впоралися з завданням. Гостя це прикро вразило. Так, фізична підготовка дітей – це важливо, проте підґрунтям патріотичного виховання актор вважає історію, пісню, поезію. З його слів, манкурти, що втратили зв’язок з минулим, – це як тіло без душі, такі не здатні побудувати майбутнє для своєї країни.

– Краще би вчили діток співати і танцювати, аніж воювати. Бо виростає покоління, яке знає усе про, скажімо, англійські рок-гурти, і водночас не може заспівати колискову, котру чули в дитинстві від мами. Це вина батьків, школи, поплавських, які калічать наших дітей у своїх горе-університетах. Одна мама бідкалася, що в її дитини болять сідниці від безперервного сидіння на концертах Поплавського. Три місяці такого «навчання» – і трійка в заліковці гаран­тована. А мама ж заплатила немалі кошти за те, щоб чадо стало освіченим, а потім ще й свій голос віддала на виборах за «метра». От і маємо молодих фахівців – без цілей, без мрій, без ідеалів і без фаху. Від життя вони хочуть багато, особливо коли бачать приклади успішних людей. А вчитися і працювати не люблять, творити, виготовляти щось своїми руками – не вміють. Багатьом моїм студентам (я викладаю в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого) подобається російська телеведуча Тіна Канделакі. Проте мало хто з них знає історію дівчини Тіни, яка спустилася з гір і так досконало вивчила російську мову, що їй мо­же позаздрити будь-який корін­ний росіянин. Або ще український приклад – актриса Ольга Сум­ська. Вона чудово грає в кіно, співає, танцює, веде передачі, а як граційно плечем уміє повести! Все це не впало їй з неба, а ста­ло результатом копіткої бага­торічної праці. Тепер вона за­безпечена людина. Коли ж прик­ладом успіху студенти нази­ва­ють актора чи співака, голов­ним генератором таланту яко­го є мішок з грошима, то я таким відповідаю, що олігархів, футболістів і бандитів на всіх не вистачить. Потрібно вчитися. Хочете гарно жити – вчіться, – цього Володимир Талашко навчає студентів, пам’ятаючи слова свого вчителя Костя Степанкова: «Я не знаю, яких акторів я з вас зроблю, але свідомих, порядних людей – спробую».

Країна, де процвітає корупція, потребує саме таких людей. Володимир Талашко свого часу робив спробу потрапити до Парламенту, утім, тепер дякує Богу, що вберіг його від болота, яким називає політику:

– Чи знаєте ви хоч одного депутата, який би не обіцяв своїм виборцям викоренити корупцію? Корумповані нині всі – від дрібних чиновників до президентів. Наживають статки злочинним шляхом, а потім будують церкви – щоб Бог простив гріхи. Лицеміри. Напевно, не існує в Україні храму, побудованого в наші дні не за бандитські гроші, а так, як це робилося в давні часи: збираючи по копійці кошти протягом сотні літ. Чому ж не будують по селах бібліотеки, клуби? Вони ж там занедбані, з прогнилою підлогою і дахом, що протікає. Гарну пам’ять лишили б по собі – не одне покоління селян дякувало б. Систему, яка дісталася нам у спадок з часів совка, не так просто зламати. Декілька революцій, що сталися в останні роки, нічого суттєво не змінили. Як крали – так і крадуть, нахабно, безкарно, придумуючи фантастичні механізми махінацій. Прокурорів-корупціонерів, в яких кілограми золота і діаманти в шухлядах, випускають під заставу. А Надю Савченко, яка вже рік сидить у російській тюрмі, Героя, Патріота, незламну українку, ніхто не робить спроб визволити. І не соромно мужикам – Кравчуку, Кучмі, Порошенку, вже б досі скинулися коштами і виміняли її. Шпигунів раніше вимінювали, льотчиків американських…

На завершення розмови – знову про кіно. Про те, зі слів Володимира Дмитровича, яке вчить любити маму, батьків­щи­ну, пісню, на якому виросло не одне покоління людей і яке має високі рейтинги навіть через 40 років після виходу на екран – «В бій ідуть одні старики»:

– Є фільми, які переглядаєш очима, а от Леоніда Бикова по­т­рібно дивитися серцем. Має­мо сьогодні чорно-білу і кольо­рову – осучаснену – версії кар­тини. По-різному ставляться до фільму в кольорі – його бага­то критикують. Я особисто не дивився, а от молодь каже, що такий варіант їй подобається. Головне, що цілісність картини не змінилася, і до глядача доно­сять правду про війну. Соціа­льний ролик, відзнятий напере­додні Дня Перемоги, я вважаю продовженням культового фільму. Внук іде на війну, аби за­вершити справу діда, виганяючи зі своєї країни фашистів. Та хіба б міг колишній фронтовик подумати, що той, з ким пліч-опліч здобували перемогу у Другій світовій, піде на нього  війною?

Герой Володимира Талашка – Скворцов – гине у фільмі, проте встигає сказати знамениту фра­зу «Будемо жити!». Коли актора в свій час приму­шували віддати ці слова Януковичу, аби той ви­користав їх у своїй передвиборчій кампанії, Во­ло­димир Дмитрович дав категоричну відмову. «Будемо жити!» – і зараз оптимістично ствер­джує наш земляк. Попри всі негаразди і проб­леми, які не дають країні розвиватися, попри війну, в якій гине цвіт нації.

– От ви, дорогі земляки, розпочніть із себе. Я знаю, що ви лізете зі шкіри, заробляючи в Польщі на красивий одяг для своїх дітей, на смачну їжу, навчання в престижному виші. Спробуй хтось перегородити вам дорогу – ви такий хай піднімете! А самі своїй дитині не додаєте головного – духовних харчів, які творять з них Людину. Вчіть з дитиною вірші класиків, співайте разом українських пісень, робіть екскурси до витоків свого роду, подорожуйте сторінками історії краю й України. Це жива вода, яка не дасть загинути слабенькому поки що паростку миру, свободи і процвітання. Я вклонився землі батьків – і щасливим, повним сил для праці і боротьби, повертаюся до Києва. Волиняни, будемо жити!

Біографічна довідка. Володимир Дмитрович Талашко народився 6 березня 1946 року в м. Ковель Волинської області. В 1963-1965 роках працював актором Донецького музично-драматичного театру імені Артема. Першу роль у кіно – матроса Огнівцева – зіграв у 1969 році в картині Миколи Мащенка «Комісари». В 1972 році закінчив Київський театральний інститут ім. Івана Карпенка-Карого. З 1979-го – актор кіностудії ім. Олександра Довженка. У 2002 році Володимиру Талашку присвоєно звання народного артиста України. Актор є організатором Фонду Леоніда Бикова і фестивалю «Старі фільми про головне», а також автором і ведучим програми «Будемо жити» на українському телебаченні. Працює педагогом у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.