Головна Інтерв'ю Прояви толерантності недоречні в час великомасштабних злочинів проти людей

Прояви толерантності недоречні в час великомасштабних злочинів проти людей

1344

Непідписання Януковичем угоди про асоціацію з ЄС, початок протестної акції на майдані Незалеж­ності в Києві, побиття студентів, переформа­тування Євромайдану в Революцію гідності – крапля за краплею ці події гартували його бойовий дух і посилювали бажання стати в ряди тих, хто не сло­вом, а ділом почав змінювати Україну з кримінальної на демократичну. 24 січня світязянин Олександр Лукашук вперше приїхав на Майдан. Не політич­ним туристом і не слухачем на Народне віче, а рево­люціонером. Передчував найбільш драматичні події і відчував потребу стати їх учасником.

Олександр знав, що приїхав у Київ надовго, тому перше, що зробив, – відшукав своїх (волинян), записався в штабі, отримав нічліг в одному з на­метів і приступив до виконання покладених на нього завдань: охороняти сцену і входи на Майдан від тітушок і провокаторів. Чергував з побратимами і вдень, і вночі. Підозрілі особи найчастіше прори­валися на Майдан у пору сутінок. Чергові мусили в кожного перевірити документи, видворити з підкон­трольної території п’яних, не допустити провокацій. Найтяжче було в люті морози – чергування тоді тривали максимум 2 години. Та й ті без наслідків не пройшли – світязянин обморозив обличчя. Власним здоров’ям особливо не переймався (ніколи було через стрімкий розвиток подій на Майдані), тому отримав першу медичну допомогу – і знову на передову. Більш трагічно закінчився для нього похід до Маріїнського парку. Спершу Олександра з земляками, які йшли під прапором Волині, оточили міліціонери, притиснули до стіни і стали бити гумовими кийками. Потім налетіли тітушки.

– Агресію цих проплачених гопників важко описати словами. Позривали з нас захисну амуніцію – каски, бронежилети і давай гамселити дубинками. Розбили мені голову, травмували руку. Додати до того всього ще поламані від ударів бруківкою три ребра – і я на деякий час став недієздатним. Утім, я тоді постраждав найменше, бо, на відміну від інших, не був одягнутий у камуфляж. До речі, прапор Волині ми тоді зберегли і він зараз у мене. Влітку хочу зібрати всіх побратимів-майданівців на Світязі, – згадує минуле і водночас планує майбутнє Олександр Євгенович.

У найдраматичнішу ніч – з 18 на 19 лютого – палав Майдан. У вогонь, який мав стримати наступ силовиків, потрапляло все, що могло горіти: шини, меблі, ковдри. Кияни підносили власні речі. Згорів і намет, у якому ночували волиняни. Троє покалічених земляків, серед яких і Олександр Лукашук, вистояли цю ніч біля сцени. Важко йому було, бо боліло травмоване тіло. А ще на­ди­хався газу, тому відчував нудоту і запаморочення. Але стояв. Всім було важливо стояти, не втікати. Навіть жінки відмовилися за­лишити Майдан. Беркутівці оточили майданівців щільним кільцем, але не атакували. Щогодини зі сцени лунав гімн України і промовлялися молитви. До Бога вони таки дійшли, бо хіба не диво, що двічі раптово змінювався напрям вітру на користь активістів, прибувала підмога з західних областей і в результаті провалилася чергова спроба влади зачистити Майдан.

19 лютого – хитке перемир’я. Олександр Лукашук, пере­бинтований і малорухомий, відмовився їхати додому, хоч мав таку можливість. 20-го числа, о п’ятій ранку, він знову стояв на Майдані. Коли «Беркут» почав відступати, майданівці вийшли на Інститутську. І враз опинилися під прицілами снайперів, які від­крили по беззбройних людях вогонь. В одних життя обривалося миттєво, в інших опинялося на волосині. З поля нерівного бою безупину несли тіла загиблих і поранених…

Того кривавого дня Олександру не забути ніколи. Втеча Януко­вича, звільнення з тюрми Тимошенко, несміливе скандування омріяного слова «Перемога» – все це несподівано стало дру­горядним. На передній план вийшли труни Героїв Небесної Сотні, що пливли над Майданом, звуки жалобної пісні «Пливе кача» й гірке усвідомлення того, що лише ціною людських життів в Україні стали можливі зміни.

– Політикам, які після розстрілу людей потискали руку тому, хто віддавав наказ стріляти, Майдан не довіряв. Бачили б ви, як трійка лідерів після кожного виступу не йшла, а бігла, втікала зі сцени. Над усе вони боялися народного гніву. Поважали тут інших – тих, які, попри свій статус, майже щодня були серед майданівців, допомагали, підтримували морально: гонщика Олексія Мочанова, ведучих «5 каналу» Святослава Цеголка та Андрія Охрімовича, лідера кримськотатарського народу Мустафу Джемільова, ниніш­нього міністра культури Євгена Нищука. А чи варто розповідати про справжнього героя Михайла Гаврилюка? Його зірковість давно вийшла за межі Києва, – з за­хоп­ленням розповідає Олександр Лукашук.

Були на Майдані й антигерої. «Кому война, а кому мать родна», – ці слова, каже Олександр Євгенович, якнайточніше ха­рактеризують тих, хто начебто з перших днів на Майдані, а ті­ль­ки те й робили, що їли, спали і піарилися перед камерами. А потім ще й намагалися виїхати в Польщу на реабілітацію як постраждалі. А скільки було мародерів і охочих до даремної наживи! Тягнули продукти, одяг, вивозили цілими машинами. Особливо нахабним давали гроші на дорогу, аби тільки їхали додому. А вони поверталися. Найбільш впертих мусили силоміць садити в поїзд. Світязянин особисто знає таких, що приїжджали в Київ, одягали каски, бронежилети, фотографувалися в епіцентрі подій і поверталися додому, як з бойових дій. Але таких було меншість. Олександр, активний учасник Помаранчевої революції, каже, що ідейних людей на Майдані було 80%, а в 2004 – від сили 20%.

8 березня Олександр Лукашук був уже вдома, в Світязі. Дружина радіє, що чоловік повернувся живим-здоровим, 5-річна донька Мирослава до сих пір з захопленням слухає татові розповіді про Майдан і більше не хоче його туди відпускати. Правда, заздрить одному київському хлопчику, якого бабуся щодня після дитсадка приводила «у всеозброєнні» – з маленькою дерев’яною дубинкою! – на Майдан. Вона ще не розуміє, що тато повернувся з Києва зовсім іншою людиною. Не знає, чому під час трансляції фільму про Майдан він виходить з хати, аби донечка не побачила на його обличчі непроханих сліз. Не знає, чому тато перші ночі не міг спати, бо перед очима були одні барикади.

Майдан змінив Олександра. Він не лише не хоче миритися з соціальною несправедливістю, всюдисущою корупцією, тіньовими оборудками колишніх владців і їхнього оточення, а розпочинає проти них боротьбу на місцевому рівні. Олександр Лукашук став координатором «Правого сектору» в Шацькому районі (тел. 095-52-68-420, 098-92-60-904). Чому саме цієї структури? Бо вважає недоречними прояви толерантності в час великомасштабних злочинів проти людей.

– Чи відбулися в країні зміни після Майдану? Ні – система непорушно стоїть. До влади приходять нові-старі особи, які ставлять власні інтереси вище за інтереси країни, прикри­ваючись кишеньковими судами і міліцією, доводячи до доско­налості корупційні схеми господарювання. Боротьба з ними – головне завдання «Правого сектору». Барикади в Києві стоять. Революція гідності триває. Тому запрошую до співпраці всіх свідомих жителів Шацького району. Разом ми сила.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.