Мова. Вона є для кожного народу тим фактором, який визначає його як самобутню націю, «з яким зв’язана не лише минувшість, а і будучність народу, і його повага у світі». Про це ще у 1884 році писав Микола Подолинський. Чого тільки не випало на долю української мови за всю її тисячолітню історію формування! Заборони друкування українською мовою Петром І, викладання в університетах, закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях, Емський указ та Валуєвський циркуляр (про заборону ввезення книг українською мовою, друкування та видання книг на «малороссийском наречи», заборона створювати українські театри, «брєжнєвсько-рашидовський циркуляр» про посилення вивчення та викладання російської мови. Та й тепер маємо не менш скандальний закон Колесніченка-Ківалова, яким істотно розширюються використання регіональних мов та навколо якого уже з 2012 року точаться дискусії.
То що ж потрібно зробити, аби мова не роз’єднувала, а об’єднувала людей, традиційно запитуємо у жителів району.
Неля САЦЮК, приватний підприємець, власник магазину «Глобус»: «Мабуть, аби мова не роз’єднувала людей, найперше потрібно, аби вони дотримувалися тих мовних законів, які є. Якщо державною мовою є українська, то вона обов’язково повинна використовуватися у державних органах влади. Маємо підвищувати статус мови, аби саме українською було престижно розмовляти, аби вона не була мовою периферії, а ще й мовою українських мегаполісів. Це залежить від самих людей, від того, якою мовою вони спілкуються в сім’ях, на роботі. Сьогодні маємо ситуацію, коли російська мова є мовою ділових людей. Має бути навпаки. Але після Революції Гідності маленькі зміни помічаю. Багато наших постачальників у спілкуванні перейшли на українську мову».
Іван ГІНЧУК, в.о. старости сіл Прип’ять, Плоске, Вілиця, Кропивники: «Аби мова об’єднувала наш народ, потрібно її більше популяризувати серед населення: видавати більше книг українською мовою, газет та журналів. Потрібно популяризувати її й на телебаченні: телепередачі та фільми транслювати державною мовою. До цього додати україномовний Інтернет. Але не примусом».
Майя МЕЛЬНИЧУК, вчитель української мови та літератури ЗОШ І-ІІІ ст. с. Світязь: «В Україні, перш за все, повинна бути одна офіційна державна мова – українська. Для того, щоб мова не роз’єднувала, потрібно саме бажання людей більше розмовляти, спілкуватися українською. Останнім часом стало модно розмовляти українською, побільшало молоді, яка спілкується українською. Потрібно, аби минуло трохи часу, щоб люди це усвідомили. Маємо видавати більше книг українською мовою, популяризувати українських авторів. Адже більшість людей не спроможні назвати навіть прізвища українських письменників».
Людмила ЄРОФЄЄВА, начальник відділу освіти, молоді та спорту Шацької РДА: «Україна – це незалежна і суверенна держава зі своїми символами, одним з яких є і українська мова. Як і все, що єднає українців, вона має об’єднувати, гуртувати нас. А для цього використання української мови як державної жодним чином не може заперечувати мовних прав національних меншин, які проживають на території України. Права людини понад усе. Державна мова обов’язковою має бути в органах влади, державних установах, медицині, освіті, інших сферах публічного життя, але аж ніяк не розповсюджуватися на побут, релігію, приватне життя. Тут не може бути ніякого примусу, важливо, як кажуть, не перегнути палку».
Тетяна ЦІПОШУК, методист відділу освіти, молоді та спорту Шацької РДА, вчитель української мови та літератури НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. – гімназія» смт Шацьк: «Один з українських поетів писав: «Мово наша, мово, ниточко шовкова, серцем закликаю: тільки не урвись!». Для того, щоб мова нас не роз’єднувала, потрібно, аби ми були єдиним цілим, одним народом, бо саме і творчість Тараса Шевченка, і спрага жити Володимира Симоненка спонукає нас виховувати, іти в бій із камінними душами, запалювати їх своїм горінням, давати силу жити. І навіть ця, така клопітка любов і тяжка робота сповнена потужної загальнолюдської гуманності, великої-великої напруги. І, звичайно, у часи, коли наше суспільство струшувало із себе гіпноз гвинтикової свідомості, ніби маніфестом неповторної людської індивідуальності, її цінності є гідні слова Василя Симоненка: «Ти знаєш, що ти людина…». «Ти знаєш, що ти українець», – сказала б я».
Раїса ГУРКО, вчитель-пенсіонер Шацької школи: «Аби мова не роз’єднувала, а об’єднувала наш народ, по-перше, потрібно скасувати сумнозвісний мовний закон Ківалова-Колесніченка. По-друге, у всіх школах України ввести обов’язкове вивчення української мови як державної. По-третє, у ЗМІ популяризувати рідну мову, ні в якому разі не пропагуючи «двоязычие», бо в такому разі ми ніколи не звільнимось від обіймів «великой и неделимой».
Світлана БОГДАН, викладач Східноєвропейського національного університету, філолог, уродженка с. Смоляри-Світязькі: «Мова ніколи не роз’єднувала і не роз’єднує. Навпаки, вона завжди є тією ниточкою, що єднає окремих людей, націю в одне ціле. Тільки рідна мова дає людині справжню основу, лише єдина державна мова в Україні – запорука нашої незалежності та єдності. Усі мовні проблеми в Україні – це проблеми мовців і влади, які вже третє десятиліття не спроможні усвідомити, що мовні кордони – найнадійніші передумови нашого суверенітету. Незабутній Юрій Іллєнко невипадково стверджував: «Врятуймо мову, і мова врятує нас». Чи не час дослухатися?..».
